ПОНЯТТЯ "ПОДІЛ ТА "ВИДІЛ" НЕ Є ТОТОЖНИМИ

Постанова КЦС ВС від 22.08.2023 № 128/2735/20 (61-7536св23), Суддя-доповідач: Коротенко Є. В.,: https://reyestr.court.gov.ua/Review/112967371

Поняття «поділ» та «виділ» не є тотожними. При поділі майно, що знаходиться в спільній частковій власності, поділяється між усіма співвласниками, і правовідносини спільної часткової власності припиняються. При виділі частки правовідносини спільної часткової власності, як правило, зберігаються, а припиняються лише для співвласника, частка якого виділяється. Винятком з цього правила є ситуація, коли майно належить на праві спільної часткової власності двом співвласникам, - тоді має місце поділ спільного майна. Тобто, поділ спільного майна відрізняється від виділу частки співвласника або припинення його права на частку в спільному майні однією суттєвою ознакою - у разі поділу майна право спільної часткової власності на нього припиняється.

Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316, 317, 319 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), аналіз яких свідчить, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб.

За загальним правилом власник самостійно користується, володіє та розпоряджається своїм майном.

Володіння та розпорядження об`єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості.

Згідно із статтею 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно), тобто право спільної власності - це право власності кількох суб`єктів на один об`єкт.

Відповідно до статті 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Зі змісту вказаної статті випливає, що право кожного із співвласників пов`язується з часткою у праві спільної власності, і кожен із співвласників є власником не певної частини майна, а всього спільного майна у цілому.

Відповідно до частин першої, другої статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю.

Частиною третьою статті 358 ЦК України передбачено, що кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності.

Частиною першою статті 364 ЦК України передбачено право співвласника на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності.

За змістом цієї норми виділ частки зі спільного майна - це перехід частини цього майна у власність учасника спільної власності пропорційно його частки в праві спільної власності й припинення для цієї особи права на частку у спільному майні.

Вид майна, що перебуває у спільній частковій власності, впливає на порядок виділу з нього частки.

Відповідно до частини другої статті 364 ЦК України, якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки.

Питання щодо поділу майна, що є у спільній частковій власності, врегульовано статтею 367 ЦК України, у відповідності до якої майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділене в натурі між співвласниками за домовленістю між ними. У разі поділу спільного майна між співвласниками право спільної часткової власності на нього припиняється. Договір про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Виходячи з аналізу змісту наведених норм права, поняття «поділ» та «виділ» не є тотожними. При поділі майно, що знаходиться в спільній частковій власності, поділяється між усіма співвласниками, і правовідносини спільної часткової власності припиняються. При виділі частки правовідносини спільної часткової власності, як правило, зберігаються, а припиняються лише для співвласника, частка якого виділяється. Винятком з цього правила є ситуація, коли майно належить на праві спільної часткової власності двом співвласникам, - тоді має місце поділ спільного майна. Тобто, поділ спільного майна відрізняється від виділу частки співвласника або припинення його права на частку в спільному майні однією суттєвою ознакою - у разі поділу майна право спільної часткової власності на нього припиняється.

До аналогічних висновків дійшов Верховний Суду у постановах від 19 травня 2021 року у справі № 501/2148/17 (провадження № 61-22087св19), від 28 липня 2021 року у справі № 310/7011/17 (провадження № 61-7153св20).

Крім того, Верховний Суд України у своїй постанові від 03 квітня 2013 року у справі № 6-12цс13 також дійшов висновку, що у разі виділу співвласник отримує свою частку в майні в натурі й вибуває зі складу учасників спільної власності. За всіма іншими співвласниками спільна власність при виділі частки зберігається. На відміну від виділу, за якого право власності припиняється лише для того співвласника, частка якого виділяється із спільної власності в разі поділу (стаття 367 ЦК України) спільна часткова власність припиняється для всіх її учасників.

При цьому слід ураховувати, що після поділу майна, що є у спільній частковій власності (в порядку статтею 367 ЦК України), так і після виділу частки зі спільного нерухомого майна в порядку статті 364 ЦК України (у разі, коли майно належить на праві спільної часткової власності двом співвласникам) право спільної часткової власності припиняється, кожному із співвласників має бути визначена окрема площа, яка повинна бути ізольованою від приміщення іншого (інших) співвласників, мати окремий вихід, окрему систему життєзабезпечення (водопостачання, водовідведення, опалення тощо), тобто складати окремий об`єкт нерухомого майна в розумінні статті 181 ЦК України. Таким чином, суд повинен зазначити в рішенні, яка частка із спірного майна надається відповідачу, тим самим визначивши конкретний окремий об`єкт нерухомого майна, який залишається у власності відповідача.

При цьому, загальні засади цивільного законодавства, зокрема засади справедливості, добросовісності та розумності (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України), спонукають суд при вирішенні зазначених спорів ураховувати інтереси обох сторін.

Виходячи з планування і розмірів приміщень, експерт запропонував два варіанти розподілу спірного житлового будинку з прибудовами, господарськими будівлями та спорудами з компенсацією за відступ від частки.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився і апеляційний суд, вважав що виділ частки, належної позивачеві, можливий відповідно до варіанту № 2 (додаток 11) висновку експерта № ОС-419 від 30 грудня 2021 року.

При цьому, суди попередніх інстанцій обґрунтовано послалися на те, що зазначений варіант поділу житлового будинку, передбачає виділення фактично двох окремих квартир, які є ізольованими, мають окремий вхід, мають відокремлені системи електропостачання і опалення та не потребують додаткового переобладнання конструктивних елементів будинку і систем інженерного устаткування, а також другий варіант поділу будинку передбачає найменший відступ від ідеальних часток в праві спільної часткової власності сторін.

З огляду на вищевикладене, колегія суддів вважає, що встановивши наведені обставини справи та врахувавши зазначені норми матеріального права, суд першої інстанції, з висновками якого погодився і суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про необхідність застовування саме 2 варіанту судової будівельно-технічної та земельно-технічної експертизи № ОС-419 від 30 грудня 2021 року, який найбільш прийнятний для сторін спору та такий, що потребує менших матеріальних затрат, є можливим з технічної точки зору та являється найближчим до ідеальних часток, власниками яких є сторони спору.

Також, взявши за основу висновок судової будівельно-технічної та земельно-технічної експертизи № ОС-419 від 30 грудня 2021 року, та урахувавши вимоги статті 105 ЗК України, суд першої інстанції, з висновками якого погодився і суд апеляційної інстанції, правильно обрав саме варіант № 6 (додаток № 17) розподілу між сторонами спору земельної ділянки, на якій розміщений спірний житловий будинок, оскільки вказаний варіант не має відступу від ідеальних часток співвласників, передбачає найбільш ізольоване землекористування між сторонами і найбільш відповідає обраному варіанту № 2 висновку експерта щодо поділу будинку.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18).

При таких обставинах, суд першої інстанції, з висновками якого погодився і суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позову.

Наведені у касаційній скарзі доводи відносно проведеної судової будівельно-технічної та земельно-технічної експертизи № ОС-419 від 30 грудня 2021 року були предметом дослідження в судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Доводи касаційної скарги про те, що судове засідання в суді першої інстанції відбулось 23 січня 2023 року, а повний текст складено 02 лютого 2023 року, не свідчать про порушенням прав сторін з огляду на наступне.

Відповідно до частини п`ятої статті 268 ЦПК України датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

З урахуванням розумності положення частини п`ятої статті 268 ЦПК слід розуміти так: у разі ухвалення судового рішення за відсутності учасників справи суд повинен зазначати датою ухвалення ту дату, на яку було призначено розгляд справи, та вказувати в резолютивній частині дату складення повного судового рішення. Проте в разі зазначення судом датою ухвалення судового рішення дати складення повного судового рішення, внаслідок чого дата судового засідання та дата ухвалення судового рішення не збігатимуться, це не є порушенням прав сторін.

До таких висновків дійшов Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 05 вересня 2022 року у справі № 1519/2-5034/11 (провадження N 61-175сво21).

Доводи касаційної скарги про неврахування судами попередніх інстанцій висновків про застосування норм права у подібних спірних правовідносинах, які викладені у наведених заявником постановах Верховного Суду, є необгрунтованими, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, та встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені судові рішення судів попередніх інстанцій ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права. Фактично доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та встановлення фактичних обставин справи, що відповідно до правил ч.1 ст.400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

При цьому Верховний Суд враховує, що як неодноразово вказував ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).

Верховний Суд встановив, що оскаржені судові рішення судів попередніх інстанцій ухвалені з додержанням норм матеріального права та процесуального права, а доводи касаційної скарги їх висновків не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають.

ПОЗОВНА ДАВНІСТЬ В АПЕЛЯЦІЙНІЙ ІНСТАНЦІЇ

Постанова ВП ВС від 11.10.2023 № 756/8056/19 (14-94цс21): суддя-доповідач Воробйова І.А., https://reyestr.court.gov.ua/Review/114228699, 

Суд апеляційної інстанції вправі прийняти до розгляду заяву про застосування позовної давності лише за умови, що відповідач у справі не був належним чином повідомлений судом першої інстанції про день та час судового розгляду справи, чи у разі інших поважних причин, які об`єктивно позбавляли особу зробити в суді першої інстанції таку заяву, внаслідок чого було порушено принцип процесуальної рівності сторін

Відповідно до ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Згідно із ч.1 ст.80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (п. 43 постанови КГС ВС від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18).

Суди встановили, що передані у борг ОСОБА_3 грошові кошти є спільним сумісним майном подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Подружжя ОСОБА_5 перебували у дружніх стосунках, ОСОБА_3 був обізнаний про те, що передані за борговою розпискою грошові кошти є спільною сумісною власністю ОСОБА_2 і ОСОБА_1 .

Повноваження касаційного суду (ст.400 ЦПК України) не передбачають можливості переоцінювати докази у справі.

Встановивши, що ОСОБА_2 , перебуваючи у зареєстрованому шлюбі з позивачкою, розпорядився спільним сумісним майном подружжя без її письмової згоди, уклавши зі ОСОБА_3 договір позики, який виходить за межі дрібного побутового і який з урахуванням його вартісного критерію стосується цінного майна, а ОСОБА_3 внаслідок взаємовідносин, які на той момент між ними існували, знав про те, що ОСОБА_2 перебуває у шлюбі з ОСОБА_1 , а тому не міг не знати того, що одержані ним за спірним договором грошові кошти є спільною сумісною власністю подружжя, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, дійшов висновку про те, що, укладаючи спірний договір позики, відповідачі діяли недобросовісно, позбавивши позивачку як співвласника спільного сумісного майна права володіння та розпорядження ним.

У липні 2015 року ОСОБА_2 звертався до суду з позовом до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики. Верховний Суд постановою від 03.04.2019 у справі № 756/9094/15 (провадження № 61-47455св18) відмовив у позові ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики у зв`язку зі спливом позовної давності.

Одним з елементів верховенства права є дотримання прав людини, зокрема права сторони спору на представлення її позиції та права на справедливий судовий розгляд (пункти 41 і 60 Доповіді «Верховенство права», схваленої Венеційською комісією на 86-му пленарному засіданні, м. Венеція, 25-26 березня 2011 року).

Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Відповідно до частини першої статті 6 ЦПК України суд зобов`язаний здійснювати правосуддя на засадах рівності учасників цивільного процесу перед законом і судом незалежно від будь-яких ознак.

Згідно зі ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених Кодексом.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частини перша, третя статті 13 ЦПК України).

Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього (частини перша, друга та третя статті 367 ЦПК України).

В апеляційній скарзі ОСОБА_3 акцентував увагу суду на тому, що не був повідомлений судом першої інстанції про день, час та місце розгляду справи, яку розглянуто за його відсутності, посилався на те, що він був позбавлений можливості довести свої заперечення на позов та аргументувати свою позицію, подати докази та заяву про застосування строків позовної давності в суді першої інстанції. Вказував на те, що міг детально пояснити свою позицію лише в апеляційному суді, та в апеляційній скарзіпросив оцінити кожний довід і аргумент, якими обгрунтовував заперечення проти позовної заяви, оскільки не міг взяти участь у суді першої інстанції з незалежних від нього причин.

Для практичної реалізації конституційної засади змагальності сторін законом гарантуються однакові можливості сторонам в усьому, що стосується їх прав, оскільки дійсна змагальність буде можлива лише за умови дотримання рівних можливостей у збиранні, наданні та дослідженні доказів.

Оскаржуючи рішення суду першої інстанції в апеяційному порядку, ОСОБА_3 заперечував належність переданих у позику коштів до спільного майна подружжя, вказував на те, що такі твердження спростовуються обставинами справи та відповідними доказами. Посилався на те, що ОСОБА_1 сама вказувала у поясненнях та при спілкуванні, що вона жодного стосунку до бізнесу чоловіка не має, непорозуміння щодо грошових коштів та боргу виникли на грунті його підприємницької діяльності, а спірний борг шкодить бізнесу чоловіка, оскільки кошти були вилучені з іншого його бізнес-проєкту. Крім того, надані ОСОБА_2 пояснення у статусі позивача і свідка у справі №756/9094/15 про стягнення боргу за договором позики, а також надані ним протягом чотирьохроків розгляду цієї справи докази підтверджують, що спірні кошти до спільного майна поружжя не належать. Саме у одній із бізнес-структур ОСОБА_2 (в приміщенні акціонерного товариства "РодовідБанк") відбуласі передача коштів та складання відповідної розписки.

Суд апеляційної інстанції не перевірив указаних доводів апеляційної скарги відповідача ОСОБА_3 та не надав відповіді на його аргументи, якими він обгрунтоввував свої заперечення на позов з посиланням на відповідні докази і обставини, зокрема щодо неналежності переданих у позику коштів до спільного майна подружжя. При цьому розгляд справи в суді першої інстанції відбувся за відсутності ОСОБА_3 , який в апеляційній скарзі наполягав на тому, що він не повідомлявся належним чином про розгляд справи, що позбавило його процесуальної можливості доводити свої аргументи і заперечення проти позову суду, в тому числі подавати докази, що в свою чергу порушило принцип змагальності у цій справі.

Апеляційний суд на порушення вимог п.п.«в» п.3 ч.1 ст.382 ЦПК України у постанові не навів мотивів прийняття або відхилення таких аргументів апеляційної скарги, а суд касаційної інстанції у силу положень ст.400 цього Кодексу давати оцінку таким доводам касаційної скарги не може.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції та погоджуючись із його висновками про недійсність договору позики, укладеного одним з подружжя, суд апеляційної інстанції не надав оцінки діям ОСОБА_3

як котрагента за цим договором на предмет добросовісності, зокрема не встановив і не перевірив, чи знав відповідач про те, що йому у позику передаються саме спільні кошти подружжя, а не інші кошти, які до спільного майна не відносяться, і що ОСОБА_2 не отримав згоди іншого з подружжя на їх передачу в позику.

Суд першої інстанції, розглядаючи справу за відсутності ОСОБА_3 обмежився посиланням на те, що ОСОБА_3 знав про перебування позивачки ОСОБА_1 та відповідача ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі, а тому не міг не знати, що в позику передаються саме спільні кошти. Суд апеляційної інстанції погодився з такими доводами, проте не надав жодної оцінки доводам ОСОБА_3 , викладеним ним в апеляцйіній скарзі, про неналежність цих коштів до спільного майна.

Суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини як джерело права (ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»).

Згідно з п.1 ст.6 Конвенції кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

ЄСПЛ вважає, що поняття «суд, встановлений законом», стосується не лише правової основи існування суду, але й дотримання ним норм, які регулюють його діяльність (див. mutatis mutandisрішення у справі «Сокуренко і Стригун проти України» (Sokurenko and Strygun v. Ukraine) від 20.07.2006, заяви № 29458/04 та № 29465/04, § 24).

Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначила, що «якість судового рішення залежить головним чином від якості його мотивування. … Виклад підстав прийняття рішення не лише полегшує розуміння та сприяє визнанню сторонами суті рішення, але, насамперед, є гарантією проти свавілля. По-перше, це зобов`язує суддю дати відповідь на аргументи сторін та вказати на доводи, що лежать в основі рішення й забезпечують його правосудність; по-друге, це дає можливість суспільству зрозуміти, яким чином функціонує судова система» (пункти 34-35).

ЄСПЛ вказує: «…Пункт 1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати мотивування своїх рішень, хоч це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, серед іншого, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях з огляду на приписи законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок, що випливає зі статті 6 Конвенції, з мотивування може бути визначено лише у світлі конкретних обставин справи» (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Проніна проти України» (Pronina v. Ukraine) від 18.07.2006 заява № 63566/00, § 23).

Апеляційний суд не навів мотивів прийняття або відхилення наведених вище аргументів відповідача ОСОБА_3 щодо обставин, які мають значення для правильного вирішення цієї справи, а погодився з висновками суду першої інстанції стосовно суті спору без відповідної перевірки.

ОСОБА_3 на стадії апеляційного розгляду справи заявив про пропуск позивачем строку звернення до суду. На обгрунтування заяви посилався на те, що не знав про наявність спору в суді, не був присутнім під час розгляду справи та не був належним чином повідомлений про розгляд справи судом.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч.4 ст.267 ЦПК України).

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення (ч.3 ст.267 ЦК України).

Тлумачення ч.3 ст.267 ЦК України дозволяє зробити висновок, що в ній встановлені суб`єктивні межі застосування позовної давності. Тобто такі випадки, до яких позовна давність не застосовується судом, оскільки відсутня відповідна заява сторони у спорі. Без заяви сторони у спорі позовна давність судом за власною ініціативою застосовуватись не може за жодних обставин. Аналогічний висновок зроблений і ВСУ у постанові від 22.03.2017 в справі № 6-3063цс16.

У постанові ВП ВС від 17.04.2018 у справі № 200/11343/14-ц (провадження № 14-59цс18) викладено висновок про те, що створення рівних можливостей учасникам процесу у доступі до суду та до реалізації і захисту їх прав є частиною гарантій справедливого правосуддя, зокрема принципів рівності та змагальності сторін. Відповідач, який не був належним чином (згідно з вимогами процесуального закону) повідомлений про час і місце розгляду справи в суді першої інстанції, не має рівних з позивачем можливостей подання доказів, їх дослідження та доведення перед цим судом їх переконливості, а також не може нарівні з позивачем довести в суді першої інстанції ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх заперечень. Якщо суд першої інстанції, не повідомивши належно відповідача про час і місце розгляду справи, ухвалив у ній заочне рішення, відповідач була вправі заявити про застосування позовної давності у заяві про перегляд такого рішення. Якщо суд першої інстанції відмовив у задоволенні цієї заяви, відповідач могла заявити про застосування позовної давності в апеляційній скарзі на заочне рішення суду першої інстанції. Той факт, що відповідач, який не був належно повідомлений судом першої інстанції про час і місце розгляду справи, не брав участі у такому розгляді, є підставою для вирішення апеляційним судом заяви цього відповідача про застосування позовної давності, навіть якщо така заява не подавалася ним у суді першої інстанції.

Таким чином, суд апеляційної інстанції вправі прийняти до розгляду заяву про застосування позовної давності лише за умови, що відповідач у справі не був належним чином повідомлений судом першої інстанції про день та час судового розгляду справи, чи у разі інших поважних причин, які об`єктивно позбавляли особу зробити в суді першої інстанції таку заяву, внаслідок чого було порушено принцип процесуальної рівності сторін.

Проте апеляційний суд, розглядаючи справу, не перевірив, чи був відповідач ОСОБА_3 належно повідомлений судом першої інстанції про час і місце розгляду справи, та, відповідно, і не з`ясував наявність підстав для вирішення поданої ним заяви про застосування позовної давності на стадії апеляційного розгляду.

В апеляційній скарзі ОСОБА_3 акцентував увагу суду на тому, що не був повідомлений судом першої інстанції про день, час та місце розгляду справи і справу розглянуто за його відсутності.

Вказані обставини є обов`язковою підставою для скасування судового рішення в силу положень п.3 ч.3 ст.376 ЦПК України.

Суд апеляцйіної інстанції обмежився констатацією безпідставності доводів ОСОБА_3 про пропуск позивачкою позовної давності та зазначив, що ОСОБА_1 не є стороною договору позики, а матеріали справи не містять доказів її обізнаності до квітня 2019 року про надання її чоловіком у борг грошових коштів ОСОБА_3 . У позовній заяві ОСОБА_1 зазначила, що вона дізналася про вказані факти та наявність розписки між відповідачами, ознайомившись із статтею в мережі «Інтернет». До позову ОСОБА_1 долучила роздруківку сайту From-UA Новости Украины ІНФОРМАЦІЯ_4 року зі статтею «ІНФОРМАЦІЯ_3».

За умов встановлення підстав для прийняття заяви про позовну давність на стадії апеляційного розгляду справи апеляційний суд мав врахувати приписи частини першої статті 261 ЦК України, за якою для визначення початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а й об`єктивна можливість цієї особи знати про обставини їх порушення.

Для вирішення спору, який має місце, за конкретних у цій справі обставин не є визначальним те, що позивачкане є стороною оспорюваного нею договору позики і тому не була обізнана про наявність цього правочину протягом певного часу.

Зміст наведених у частині першій статті 261 ЦК України термінів, зокрема «довідався» та «міг довідатися», свідчить про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивачка не знала про порушення свого цивільного права й саме із цієї причини не звернулася за його захистом до суду, недостатньо. Доведенню позивачкою підлягає також той факт, що вона не могла дізнатися про порушення свого цивільного права. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. Зазначене є наслідком дії загального правила про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, які є підставами її вимог і заперечень.

Із зазначеного вбачається, що кожна із сторін мала довести певні факти щодо позовної давності, яким, в свою чергу, за наявності відповідних процесуальних підстав (підстав для врахування заяви про позовну давність, подану на стадії апеляційного розгляду справи) мав надати правову оцінку апеляційний суд.

Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом ч.5 ст.267 ЦК України позивач має право отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах ВП ВС від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 (провадження №12-97гс19), від 19.11.2019 у справі №911/3680/17 (провадження № 12-104гс19) та у справі № 911/3677/17 (провадження №12-119гс19).

Питання щодо поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об`єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини (постанова ВП ВС від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц (провадження № 14-456цс18)).

ВП ВС у постанові від 29.06.2021 у справі № 904/3405/19 вказала, що закон не наводить переліку причин, які можуть бути визнані поважними для захисту порушеного права, у випадку подання позову з пропуском позовної давності. Тому це питання віднесено до компетенції суду, який розглядає судову справу. При цьому поважними причинами при пропущенні позовної давності є такі обставини, які роблять своєчасне пред`явлення позову неможливим або утрудненим.

За змістом статті 267 ЦК України сплив позовної давності сам по собі не припиняє суб`єктивного права кредитора, яке полягає в можливості одержання від боржника виконання зобов`язання як у судовому, так і в позасудовому порядку.

Суд визнає причини пропуску позовної давності поважними з ініціативи та за заявою (клопотанням) позивача з наведенням відповідних доводів і поданням належних та допустимих доказів.

Проте суд апеляційної інстанції, без перевірки підстав для розгляду заяви про застосування позовної давності на стадії апеляційного розгляду справи без її вирішення, не надав жодної оцінки тим обставинами, на які послилалась позивачка як на поважність пропуску позовної давності або на обставини, з якими пов`язується початок його перебігу. Не дотримав положень ст.12 ЦПК України, за якими цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, та взагалі не перевірив мотивів позивачки щодо позовної давності або її заперечень на подану в апеляцйіному суді заяву про застосування позовної давності, а також доводів самої заяви відповідача про позовну давність.

Суд апеляційної інстанції не досліджував причини пропуску позовної давності, на які посилалася позивачка, а також обставини, якими відповідач обгрунтовував заяву про застосування наслідків пропуску строку звернення до суду.

При цьому вирішення вище вказаних обставин щодо позовної давності, в тому числі щодо підстав для вирішення заяви про позовну давність апеляцйіним судом, впливає на результат вирішення спору, оскільки пропуск строку позовної давності, про яку заявлено строною, є самостійною підставою для відмови у позові.

Оскільки суд апеляційної інстанцій не дослідив зібрані у справі докази та не обґрунтував відхилення доводів відповідача щодо обставин, які мають значення для правильного вирішення цієї справи, фактичні обставини, в тому числі щодо позовної давності, які мають значення для правильного вирішення справи та впливають на висновки щодо підстав для захисту права позивача або відмови у судовому захисті за спливом строку позовної давності не встановлені, - постанова апеляційного суду не може вважатись законною й обгрунтованою, а тому підлягає скасуванню з направлення справи на новий апеляційний розгляд.

Врегулювання спору за участю судді

 

Презентація на тему "Врегулювання спору за участю судді: сучасні виклики та перспективи".

Сакара Н.Ю., суддя Верховного Суду, кандидат юридичних наук, доцент

З презентацією можна ознайомитись за посиланням: https://is.gd/pdWtfl