Про встановлення факту самостійного виховання дитини

Постанова ВП ВС від 11.09.2024 у справі № 201/5972/22 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/121753944)

📒70. У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.

📘71. Так, ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України).

🔍72. Таким чином, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися.

🔎73. Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється.

🔗74. Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.

🖍75. СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов`язків, якими є, зокрема, обов`язки щодо виховання дитини. 

🖌81. У справі, яка переглядається, заявник просить установити факт самостійного виховання ним дитини, проте встановлення такого факту може мати негативні наслідки для матері дитини.

📚82. Так, у статті 165 СК України визначено перелік осіб, які мають право звернутися з позовом до суду про позбавлення батьківських прав. За частиною першою цієї статті право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають не лише один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім`ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров`я, навчальний або інший дитячий заклад, у якому вона перебуває, а й орган опіки та піклування або прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років.

❗️83. З огляду на зазначене, вбачається, що у справі, яка розглядається, наявний спір про право - зокрема, спір щодо участі одного з батьків у вихованні дитини та/або ухилення від участі у вихованні, який підлягає розгляду в порядку позовного провадження з обов`язковим залученням органу опіки та піклування (частини четверта, п’ята статті 19 СК України).

⏳84. Доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов`язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.

🚫85. Такий факт одноосібного виховання дитини одним із батьків не може встановлюватись у безспірному порядку або за домовленістю батьків дитини, в тому числі на підставі укладеного між ними договору або на підставі судового рішення, ухваленого за правилами окремого провадження, оскільки в такому питанні завжди існуватиме загроза порушення принципу дотримання найкращих інтересів дитини.

❌86. Факт, про встановлення якого просить ОСОБА_1, не підлягає з`ясуванню в порядку окремого провадження, оскільки з поданої заяви вбачається спір про право, який не може розглядатися в судовому порядку безвідносно до дій заінтересованих осіб щодо конкретних прав, свобод та інтересів заявника.

♨️87. Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов`язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини.

📛88. Інститут окремого провадження не може використовуватися для створення преюдиційних фактів з метою подальшого вирішення будь-якого спору про право.

❎89. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із відсутності підстав для задоволення заяви про встановлення юридичного факту, оскільки заявник не довів, що мати дитини не здійснює прав та не виконує обов`язків щодо своєї неповнолітньої дитини, а вимога, викладена у заяві про встановлення факту, що має юридичне значення, є необґрунтованою.

💢90. Разом з тим суди попередніх інстанцій не звернули уваги на те, що подана заява про встановлення факту, що має юридичне значення, не підлягає судовому розгляду в окремому провадженні, оскільки за встановлених у цій справі обставин існує спір про право щодо участі одного з батьків у вихованні й утриманні дитини. З урахуванням закріпленого в сімейному законодавстві принципу невідчужуваності сімейних обов`язків, неможливості відмови від них, у тому числі від обов`язків виховання дитини, то питання, заявлене ОСОБА_1 у цій справі, не може з`ясовуватись безвідносно до дій другого з батьків та може вирішуватись у межах спору про право між батьками дитини за загальним правилом у позовному провадженні.

судовий збір

🔥Постанова КЦС ВС від 27.08.2024 № 1423/19804/2012 (61-1264св24): 

📎https://zakononline.com.ua/court-decisions/show/121507601

👨‍⚖️Суддя-доповідач: Коротун В. М.

✅Заявники, які є стягувачами у виконавчому провадженні, у справах за скаргами на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця, не повинні сплачувати судовий збір як за подання скарги до суду першої інстанції, так і на наступних стадіях судового процесу (за подання апеляційної і касаційної скарг), оскільки така особа, оскаржуючи ухвалу суду першої інстанції, винесену за наслідками розгляду скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця, намагається насамперед усунути наслідки порушення її прав, спричинені невиконанням судового рішення, прийнятого у провадженні, де стягувач вже сплачував судові витрати відповідно до законодавства, а покладення на таку особу обов’язку зі сплати судового збору не буде відповідати меті правосуддя - захисту прав і свобод

✔️Рішенням Конституційного Суду України від 13 травня 2024 року

№ 6-р (ІІ)/2024 у справі № 3-187/2023(351/23) зроблено такі висновки.

Європейський суд із прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначав, що «не можна припустити, щоб пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини

і основоположних свобод (далі - Конвенція) ґрунтовно описував процесуальні гарантії, що їх надано учасникам судового процесу, а саме справедливий, прилюдний і швидкий розгляд справи, не охоплюючи виконання судових рішень; якщо тлумачити статтю 6 як таку, що стосується лише доступу до суду та здійснення судочинства, це означало б привести до стану, несумісного

з принципом правовладдя, що його Договірні держави зобов`язалися додержувати, ратифікувавши Конвенцію. Таким чином, виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розглядатися як невіддільна частина «судового розгляду» для цілей статті 6» (рішення у справі «Шмалько проти України» / Shmalko v. Ukraineвід 20 липня 2004 року (заява № 60750/00), § 43); «право на суд, захищене статтею 6 Конвенції, було б ілюзорним, якби національна юридична система Високої Договірної Сторони уможливлювала, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін. Дійовий доступ до суду включає право на виконання судового рішення без безпідставних зволікань» [рішення у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» від 15 жовтня 2009 року (заява № 40450/04), § 51].

З огляду на принцип верховенства права у демократичному суспільстві національне законодавство має забезпечувати достатній рівень доступу до суду в аспекті права на суд. Для того, щоби право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати зрозумілу та реальну можливість оскаржити дію, що порушує її права (рішення ЄСПЛ у справі «Белле проти Франції» від 04 грудня 1995 року (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ у справі «Bellet v. France», заява № 23805/94, 4 December 1995, § 36)). Вочевидь, оскаржувати

і рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця.

За Конституцією України, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження й забезпечення прав і свобод людини

є головним обов`язком держави (частина друга статті 3).

В Основному Законі України встановлено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права» (частина перша статті 8); Конституція України має найвищу юридичну силу; «закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй» (частина друга статті 8); норми Конституції України є нормами прямої дії; «звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується» (частина третя статті 8); лише закони України визначають, зокрема, права і свободи людини

і громадянина, гарантії цих прав і свобод (пункт 1 частини першої статті 92), судоустрій, судочинство, порядок виконання судових рішень (пункт 14 частини першої статті 92).

Відповідно до Конституції України «права і свободи людини і громадянина захищаються судом» (частина перша статті 55); «кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб» (частина друга статті 55); однією з основних засад судочинства є обов`язковість судового рішення (пункт 9 частини другої статті 129); суд ухвалює рішення іменем України; судове рішення є обов`язковим до виконання (частина перша статті 129-1); держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку (частина друга статті 129-1).

Суди при здійсненні правосуддя повинні вирішувати питання, пов`язані

з судовими витратами, у чіткій відповідності до законодавства, забезпечуючи належний баланс між інтересами держави у стягненні судового збору за розгляд справ, з одного боку, й інтересами заявника щодо можливості звернення до суду для забезпечення реальної можливості захистити порушене право, з другого боку (тим паче, що через право на ефективне виконання судового рішення реалізується публічний інтерес у належній роботі судової системи).

Відповідно до пункту 3 частини четвертої статті 356 ЦПК України до апеляційної скарги додаються документи, що підтверджують сплату судового збору у встановлених порядку і розмірі, або документи, які підтверджують підстави звільнення від сплати судового збору відповідно до закону.

Спеціальним законом, який визначає правові засади справляння судового збору, платників, об`єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору, є Закон України «Про судовий збір» (далі - Закон).

Стаття 1 Закону визначає поняття судового збору як збору, що справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених Законом. Судовий збір включається до складу судових витрат, які є коштами учасників справи, понесеними у зв`язку з її розглядом та вирішенням,

а у випадках їх звільнення від сплати - це витрати держави, які вона несе

у зв`язку з вирішенням конкретної справи.

Стаття 3 Закону визначає як загальний перелік об`єктів справляння судового збору, так і процесуальні документи, за подання яких до суду збір не сплачується.

Детальний і конкретний перелік найменувань процесуальних документів, дій, за які справляється судовий збір, та його ставки закріплені у частині другій статті 4 Закону, і цей перелік є вичерпним. А тому справляння судового збору за подання до суду інших процесуальних документів, які не визначені

у частині другій статті 4 Закону, суперечить його вимогам.

Попри унормування в Законі питання справляння судового збору, розміри його ставок, до об`єктів справляння судового збору (частина перша статті 3) не віднесено скарги на рішення, дію або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до ЦПК України. Зазначені скарги не включено також до переліку заяв та клопотань, за подання яких судовий збір не справляється (частина друга статті 3 Закону).

Виконавче провадження за своєю суттю є завершальною стадією судового провадження у конкретній справі (стаття 1 Закону України «Про виконавче провадження»). Окреме провадження за скаргою на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця не відкривається.

Судовий контроль за виконанням судового рішення є щонайпершим елементом у юридичному механізмі забезпечення виконання судового рішення; держава для забезпечення виконання судового рішення має насамперед запровадити дієвий, а не ілюзорний юридичний механізм здійснення судового контролю за виконанням судового рішення, який дасть змогу особі, на користь якої ухвалено судове рішення, домогтися його виконання, щоб реально захистити та поновити права, свободи та інтереси (абзаци третій, четвертий підпункту 6.2 пункту 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 01 березня 2023 року

№ 2-р(II)/2023).

ЄСПЛ у рішенні від 28 листопада 2006 року у справі «Apostol v. Georgia»

(заява № 40765/02) наголосив, що «наявність остаточного та такого, що підлягає примусовому виконанню, судового рішення на користь заявника, яке набрало законної сили, навпаки, свідчить про те, що його судовий спір був обґрунтованим. Отже, покладення обов`язку сплатити витрати для того, щоб це рішення було виконано, є обмеженням суто фінансового характеру і тому вимагає особливо ретельної перевірки з погляду інтересів правосуддя» (§ 60); «виконання обов`язку щодо забезпечення дійових прав за пунктом 1 статті 6 Конвенції не означає лише брак утручання, але може вимагати від держави вжиття різних форм позитивних дій. Суд вважає, що, перекладаючи на заявника відповідальність за фінансове забезпечення організації виконавчого провадження, держава намагалася уникнути свого позитивного обов`язку організувати систему виконання судових рішень, яка була б дійовою як відповідно до приписів права, так і на практиці» (§ 64).

Підсумовуючи наведене слід зробити висновок про те що заявники, які

є стягувачами у виконавчому провадженні, у справах за скаргами на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця, не повинні сплачувати судовий збір як за подання скарги до суду першої інстанції, так і на наступних стадіях судового процесу (за подання апеляційної і касаційної скарг), оскільки така особа, оскаржуючи ухвалу суду першої інстанції, винесену за наслідками розгляду скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця, намагається насамперед усунути наслідки порушення її прав, спричинені невиконанням судового рішення, прийнятого

у провадженні, де стягувач вже сплачував судові витрати відповідно до законодавства, а покладення на таку особу обов?язку зі сплати судового збору не буде відповідати меті правосуддя - захисту прав і свобод.

За таких обставин апеляційний суд помилково застосував до апеляційної скарги стягувача наслідки, встановлені частиною другою статті 357 ЦПК України, за відсутності законодавчо встановленого обов?язку сплати судового збору за подання апеляційної скарги стягувачем на ухвалу суду першої інстанції, прийняту за наслідком розгляду скарги на бездіяльність державного виконавця, у зв`язку з чим дійшов передчасного висновку про визнання апеляційної скарги ОСОБА_1 неподаною та повернення її заявнику.

Повернення апеляційної скарги із зазначених підстав не відповідає принципу розумної пропорційності між застосованими засобами та законністю цілі

й порушує сутність права на доступ до суду, що з огляду на статтю 6 Конвенції є недопустимим.

За таких обставин ухвала апеляційного суду про повернення апеляційної скарги підлягає скасуванню з направленням справи до апеляційного суду для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження.

Оскільки за обставин цієї справи Верховний Суд дійшов висновку про безпідставність покладення апеляційним судом на ОСОБА_1 обов?язку щодо сплати судового збору, ухвалу Миколаївського апеляційного суду від 07 грудня 2023 року про залишення апеляційної скарги без руху також слід скасувати.

#судовапрактика #судовийзбір #виконавчепровадження #процесуальніпитання

Порука

Постанова КЦС ВС від 04.09.2024 № 274/511/15-ц (61-6837 св 24):    

👨‍⚖️Суддя-доповідач: Луспеник Д. Д.

✅У зобов`язаннях, в яких беруть участь поручителі, збільшення кредитної процентної ставки навіть за згодою банку та боржника, але без згоди поручителя або відповідної умови в договорі поруки, не дає підстав покладення на останнього відповідальності за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов`язань перед банком

✔️Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних

або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір

не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного

або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов

та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом (частина перша статті 598 ЦК України).

У статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору

та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору

за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку;

(3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться

в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду).

Відповідно до частин першої та другої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит

та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 «Позика. Кредит. Банківський вклад» ЦК України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком, правом довірчої власності (частина перша статті 546 ЦК України).

Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом (стаття 611 ЦК України).

Відповідно до статті 553 ЦК України, у редакції, чинній на момент укладення договорів поруки від 14 травня 2008 року, за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником. Порукою може забезпечуватися виконання зобов`язання частково або у повному обсязі. Поручителем може бути одна особа або кілька осіб.

Згідно зі статтею 554 ЦК України, у редакції, чинній на момент укладення договорів поруки від 14 травня 2008 року, у разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором

як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки.

Порука є спеціальним додатковим майновим заходом впливу, спрямованим

на забезпечення виконання основного зобов`язання.

Підставою для поруки є договір, що встановлює зобов`язальні правовідносини між особою, яка забезпечує виконання зобов`язання боржника, та кредитором боржника.

Відповідно до частини першої статті 559 ЦК України, у редакції станом на 04 травня 2012 року, порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов`язання,

а також у разі зміни зобов`язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.

Таким чином, у зобов`язаннях, у яких беруть участь поручителі, збільшення кредитної процентної ставки та періоду її нарахування, навіть за згодою банку

та боржника, але без згоди поручителя або за відсутності відповідної умови

в договорі поруки не дає підстав для покладення на поручителя відповідальності за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов`язань перед банком.

Висновок про припинення поруки на підставі частини першої статті 559 ЦК України залежить від установлених судом обставин щодо обсягу зобов`язання,

на виконання якого надано поруку, та збільшення обсягу відповідальності поручителя внаслідок зміни без його згоди забезпеченого зобов`язання. Для цього судам необхідно дослідити відповідні умови кредитного договору та договору поруки щодо порядку погодження поручителем змін до основного зобов`язання.

Такі правові висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду

від 26 червня 2019 року у справі № 755/18438/16-ц (провадження № 14-275цс19),

а також у постанові Верховного Суду від 22 вересня 2021 року у справі

№ 489/6127/15-ц (провадження № 61-16083св20).

Закон пов`язує припинення договору поруки зі зміною основного зобов`язання

за відсутності згоди поручителя на таку зміну та за умови, що така зміна призведе до збільшення обсягу відповідальності поручителя, а не зі зміною будь-яких інших умов основного договору.

Згода поручителя може бути висловлена у будь-якій формі, зокрема, й письмового повідомлення, додаткової угоди тощо.

У разі якщо в договорі поруки передбачена, зокрема, можливість зміни розміру процентів за основним зобов`язанням і строків їх виплати без додаткового повідомлення поручителя та укладення окремої угоди, то ця умова договору

є результатом досягнення певної домовленості між сторонами (банком

і поручителем), а отже, поручитель дав згоду на зміну у майбутньому основного зобов`язання.

Указане узгоджується з висновками викладеними у постанові Верховного Суду

у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 17 лютого 2020 року

у справі № 757/4111/13-ц (провадження № 61-37688сво18).

Пунктом 11 договорів поруки від 14 травня 2008 року визначено, що сторони домовились, що будь-які зміни до основного зобов`язання, крім змін, наслідком яких є збільшення обсягу відповідальності поручителів за цими договорами, погоджуються між позичальником та банком самостійно без повідомлення поручителя про такі зміни.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала про необхідність повідомлення поручителя про зміну основного зобов`язання, якщо сторони

не узгодили, що зміна відбувається автоматично і не потребує укладення

між сторонами будь-якої додаткової угоди/договору про внесення змін до цього договору (див. постанови від 26 травня 2020 року у справі № 910/13109/18 (провадження № 12-7гс20), від 18 січня 2022 року у справі № 910/17048/17 (провадження № 12-85гс20)).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Отже, вирішуючи спір про припинення поруки на підставі частини першої статті 559 ЦК України необхідно виходити з установлених судом обставин щодо обсягу зобов`язання, на виконання якого надано поруку, та збільшення обсягу відповідальності поручителя внаслідок зміни без його згоди забезпеченого зобов`язання.

Крім того, відповідно до частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки.

У справі, яка переглядається Верховним Судом, судами попередніх інстанцій установлено, що 14 травня 2008 року між ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, а також на забезпечення його виконання, між банком, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_1 були укладені відповідні договори поруки.

Вказаний факт є доведеним, судами надано оцінку відповідним договорам, розрахунку заборгованості. Відповідні документи оглянуті судами, що спростовує доводи ОСОБА_1 про неотримання кредитних коштів.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд установив,

що на підставі пункту 8.4.1 кредитного договору від 14 травня 2008 року

№ 0501/0508/88-099 (з урахуванням внесених змін та доповнень до договору

від 11 травня 2011року), процентна ставка, встановлена у пункті 1.3 кредитного договору - 13,5 % річних, була підвищена з 04 травня 2012 року і встановлена

на рівні 14,5 % річних, що підтверджується листом-повідомленням від 10 травня 2012 року АТ «Сведбанк» на ім`я ОСОБА_1 і розрахунком заборгованості

за кредитним станом на 26 лютого 2018 року (а. с. 144, т. 1; а. с. 81-82, т. 4).

Отже, починаючи з 04 травня 2012 року було змінено зобов`язання ОСОБА_1

за кредитним договором, внаслідок чого суд уважав, що збільшився обсяг відповідальності за цим зобов`язанням ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ,

які є поручителями згідно укладених угод.

Матеріали справи не містять доказів того, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 надали згоду на збільшення процентної ставки за кредитним договором, що свідчить

про збільшення обсягу їх відповідальності за цим зобов`язанням, без їх відома

та погодження.

Разом із цим, такі висновки суду є передчасними.

Відповідно до правової позиції, висловленої Верховним Судом України

у постановах: від 10 вересня 2014 року у справі № 6-70цс14 і від 21 жовтня

2015 року у справі № 6-1161цс15, до припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов`язання без згоди поручителя, які призвели до збільшення обсягу відповідальності останнього.

Таке збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов`язання виникає в разі: збільшення розміру процентної ставки

за користування кредитом; установлення нових умов щодо порядку зміни процентної ставки в бік збільшення; розширення змісту основного зобов`язання щодо дострокового повернення кредиту та плати за користування ним; відстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; установлення (збільшення) розміру неустойки тощо.

Таким чином, у зобов`язаннях, в яких беруть участь поручителі, збільшення кредитної процентної ставки навіть за згодою банку та боржника, але без згоди поручителя або відповідної умови в договорі поруки, не дає підстав покладення

на останнього відповідальності за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов`язань перед банком.

Подібна правова позиція викладена й в постанові Верховного Суду України

від 17 лютого 2016 року справа № 6-3176цс15.

Суд апеляційної інстанції формально встановив факт збільшення обсягу відповідальності поручителів, проте не з`ясував правову підставу для збільшення процентної ставки, не дослідив усіх умов кредитного договору та договорів поруки, не встановив, чи відбулося у спірних правовідносин збільшення основного зобов`язання, чи вплинуло це на обсяг обов`язків поручителя, не встановив наявність/відсутність відповідних умов у договорах поруки, що стосуються порядку узгодження з поручителем зміни зобов`язань тощо.

Банк посилається на те, що, починаючи з 04 травня 2012 року, у зв`язку

з відсутністю страхування предмета іпотеки на наступний рік, банк скористався своїм правом і підняв процентну ставку на час порушення до 14,5 % річних,

що не є збільшенням обсягу зобов`язання. По суті, ще є штрафна санкція

за порушення умов договору.

Апеляційний суд, переглядаючи рішення районного суду, вказаним доводам

не надав правову оцінку.

Тобто, банк наголошує на тому, що відповідна зміна процентної ставки

не є збільшенням обсягу відповідальності поручителів за кредитним зобов`язанням, а є наслідком невиконання позичальником узятих на себе договірних зобов`язань, зокрема щодо страхування предмета іпотеки.

При цьому апеляційний суд не перевірив, чи виконував позичальник указані умови взятих на себе кредитних зобов`язань, які наслідки їх невиконання.

У спірних правовідносинах суду необхідно дослідити питання обов`язку позичальника щодо страхування предмета іпотеки та наслідків його невиконання.

Питання щодо підвищення процентної ставки в такому випадку слід вирішувати лише після дослідження вищевказаних умов, надання оцінки всім доказам

і доводам сторін у їх сукупності (стаття 89 ЦПК України).

Таким чином, доводи касаційної скарги АТ «Сенс Банк» є обґрунтованими, а тому постанова апеляційного суду, якою залишено без змін рішення районного суду, підлягає скасуванню із направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Крім цього, апеляційний суд, переглядаючи справу в апеляційному порядку

за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 , в якій, зокрема вказано щодо порушення судом першої інстанції норм процесуального права в частині розгляду заявленого судді Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області Корбуту В. В. відводу (а. с. 65-66, т. 5), залишив ці доводи взагалі без мотивування, що є порушенням вимог підпункту в) пункту 3 частини першої статті 382

ЦПК України.

Іншим доводам касаційної скарги представника ОСОБА_1 суд касаційної інстанції не надає оцінки, оскільки постанова апеляційного суду підлягає скасуванню повністю із направленням на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, за наслідками розгляду касаційної скарги АТ «Сенс Банк».

Тлумачення положень частини четвертої статті 365, 367 ЦПК України дає Верховному Суду можливість виснувати, що суд апеляційної інстанції, здійснюючи апеляційний розгляд справи, може встановлювати нові обставини, якщо

їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи

(з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа,

з доведених нею поважних причин, не мала можливості подати до суду першої інстанції. Разом з тим, вирішуючи питання стосовно прийняття та дослідження нових доказів, як і відмову в їх прийнятті, суд апеляційної інстанції зобов`язаний мотивувати свій висновок у відповідній ухвалі або в ухваленому судовому рішенні. Крім того, у разі надання для дослідження нових доказів, які з поважних причин

не були подані до суду першої інстанції, інші особи, які беруть участь у справі, мають право висловити свою думку щодо цих доказів, зокрема, у відзиві

на апеляційну скаргу.

Випадки дослідження апеляційним судом нових доказів можуть бути, зокрема, наступними: 1) докази існували на час розгляду справи в суді першої інстанції,

але особа, яка їх подає до апеляційного суду, не знала і не могла знати

про їх існування; 2) докази існували на час розгляду справи в суді першої інстанції

і учасник процесу знав про них, однак з об`єктивних причин (не залежних

від нього) не міг надати їх до суду; 3) суд першої інстанції помилково виключив

із судового розгляду надані учасником процесу докази, що могли мати значення для справи; 4) суд першої інстанції необґрунтовано відмовив учаснику процесу

в дослідженні доказів, що могли мати значення для справи (необґрунтовано відмовив у призначенні експертизи, витребуванні доказів, коли їх подання суду для нього становило певні труднощі тощо); 5) наявні інші поважні причини їх ненадання до суду першої інстанції, де відсутні умисел чи недбалість особи, яка їх подає,

або вони не досліджені цим судом внаслідок інших процесуальних порушень.

Зазначене підтверджується численною, сталою й незмінною практикою Верховного Суду (різних юрисдикцій) з цього процесуального питання, яке має важливий вплив на дотримання принципів судочинства: змагальності, диспозитивності, рівності всіх учасників судового процесу, правової визначеності (див.: постанови Верховного Суду: від 08 листопада 2023 року у справі

№ 140/1322/22; від 18 червня 2020 року у справі № 909/965/16, від 16 червня

2021 року у справі № 915/2222/19, від 01 липня 2021 року у справі № 46/603,

від 03 травня 2018 року у справі № 404/251/17, від 31 липня 2019 року у справі

№ 753/11963/15-ц, від 14 грудня 2022 року у справі № 521/574/22, та інші).

За змістом пунктів 2, 3 частини четвертої статті 265, пункту 3 частини першої

статті 382 ЦПК України, у мотивувальній частині рішення суду зазначаються: докази, відхилені судом, та мотиви їх відхилення; мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься

до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду

на законодавство чи усталену судову практику.

Згідно зі частинами першою - третьою статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами

та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі

та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Законність та обґрунтованість судового рішення перевіряється за тими доказами, які надані в суді першої інстанції, та на підставі нових, якщо вони подані

з дотриманням правил статті 367 ЦПК України.

Отже, невстановлення апеляційним судом фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення спору, зумовило передчасний висновок

про залишення рішення районного суду без змін, а тому доводи заявників касаційних скарг частково знайшли своє підтвердження.

Створення рівних можливостей учасникам процесу у доступі до суду

та до реалізації і захисту їх прав є частиною гарантій справедливого правосуддя, зокрема, принципів рівності та змагальності сторін.

За наведених обставин, постанова апеляційного суду не може вважатися законною і обґрунтованою, а тому оскаржуване судове рішення апеляційного суду підлягає скасуванню із направленням справи до суду апеляційної інстанції

на новий розгляд.

#судовапрактика #порука #договірніспори #забезпеченнявиконаннязобовязань 

Зменшення неустойки

🔥🔥Постанова об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 16.08.2024 № 910/14706/22:  

👨‍⚖️Суддя-доповідач: Дроботова Т. Б.:

✅Неустойка, передбачена ч. 2 ст. 785 Цивільного кодексу України, може бути зменшена судом за правилами ч. 3 ст. 551 Цивільного кодексу України

✔️6.1. Статтею 509 Цивільного кодексу України передбачено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Відповідно до статті 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

У відповідності зі статтями 525, 526 Цивільного кодексу України зобов`язання повинні виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 Цивільного кодексу України).

Статтею 193 Господарського кодексу України встановлено, що суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Частинами 1, 6 статті 283 Господарського кодексу України визначено, що за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності.

До відносин оренди застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Згідно з частиною 1 статті 759 Цивільного кодексу України, за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язаний передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Відповідно до частини 4 статті 284 Господарського кодексу України строк договору оренди визначається за погодженням сторін.

Закінчення строку, на який було укладено договір оренди, є однією з підстав його припинення (частина четверта статті 291 Господарського кодексу України).

За змістом частини 1 статті 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

У пункті 9.10 постанови від 19.04.2021 у справі № 910/11131/19 Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду вказав на те, що після спливу строку дії договору невиконання чи неналежне виконання обов`язку з негайного повернення речі свідчить про неправомірне користування майном, яке було передане в найм (оренду). Тому права та обов`язки наймодавця і наймача, що перебували у сфері регулятивних правовідносин, переходять у сферу охоронних правовідносин та охоплюються правовим регулюванням за частиною 2 статті 785 Цивільного кодексу України, яка регламентує наслідки невиконання майнового обов`язку щодо негайного повернення речі наймодавцеві.

Відповідного до статті 785 Цивільного кодексу України у разі припинення договору найму наймач зобов`язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі. Якщо наймач не виконує обов`язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення.

Частиною 1 статті 614 Цивільного кодексу України передбачено, що особа, яка порушила зобов`язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов`язання.

Верховний Суд, зокрема, у постановах від 13.02.2018 у справі № 910/12949/16 та від 17.12.2018 у справі № 906/1037/16, вказав на те, що неустойка, стягнення якої передбачено частиною 2 статті 785 Цивільного кодексу України, є самостійною майновою відповідальністю у сфері орендних правовідносин і для притягнення наймача, який порушив зобов`язання, до такої відповідальності необхідна наявність його вини (умислу або необережності) відповідно до вимог статті 614 Цивільного кодексу України.

6.2. Відповідно до частини першої статті 230 Господарського кодексу України учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня).

Згідно із частиною 4 статті 231 вказаного Кодексу розмір штрафних санкцій встановлюється законом, а в разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в передбаченому договором розмірі. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов`язання або в певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов`язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Статтею 549 Цивільного кодексу України передбачено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Згідно зі статтею 551 вказаного Кодексу предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі, якщо таке збільшення не заборонено законом. Сторони можуть домовитися про зменшення розміру неустойки, встановленого актом цивільного законодавства, крім випадків, передбачених законом. Розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

Зі змісту вказаних норм вбачається, що неустойка характеризується такими істотними ознаками: 1) неустойка є грошовою сумою (або іншим майном); 2) її розмір визначається законом або договором; 3) неустойка сплачується кредиторові боржником у разі порушення ним зобов`язання.

6.3. Як вже зазначалося, частиною 2 статті 785 Цивільного кодексу України передбачено право наймодавця вимагати від наймача, у разі невиконання ним обов`язку щодо повернення речі, сплати неустойки у розмірі подвійної плати за найм речі.

Ураховуючи положення чинного законодавства, можна дійти висновку, що санкція, передбачена частиною 2 статті 785 Цивільного кодексу України, є неустойкою відповідно до визначення, наведеного у частині 1 статті 549 Цивільного кодексу України в сукупності з частиною 2 статті 551 вказаного Кодексу (штрафною санкцією відповідно до визначення, наведеного у частині 1 статті 230 Господарського кодексу України у сукупності з частиною 4 статті 231 зазначеного Кодексу).

Отже, санкція, передбачена частиною 2 статті 785 Цивільного кодексу України, є різновидом неустойки (штрафної санкції), яка є законною неустойкою (див. постанову Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 19.04.2021 у справі № 910/11131/19) і застосовується у разі, якщо наймач не виконує обов`язку щодо повернення речі.

6.4. Суд апеляційної інстанції відмовляючи у задоволенні позову установив, що поведінка орендодавця у спірних правовідносинах не може бути визнана справедливою та добросовісною, натомість вини орендаря щодо невчасного повернення предмета оренди немає, виходив з того, що стягнення неустойки відповідно до частини 2 статті 785 Цивільного кодексу України можливе лише у випадку, якщо таке неповернення відбувається після припинення дії відповідного договору оренди, але пунктом 17.1 договору передбачено, що він діє до повного виконання сторонами своїх зобов`язань, у тому числі і у випадку виконання таких зобов`язань з порушенням встановленого договором строку.

Верховний Суд вважає такий висновок помилковим, оскільки посилаючись на постанову Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 19.04.2021 у справі № 910/11131/19, суд апеляційної інстанції неправильно застосував висновки, викладені у вказаній постанові, обґрунтовуючи вибір регулятивних чи охоронних норм не критерієм правомірності чи неправомірності поведінки боржника, а критерієм закінчення чи незакінчення строку договору. Суд апеляційної інстанції помилково ототожнив поняття "строк договору" та "строк виконання зобов`язань", які не є тотожними.

Відповідно до частини 1 статті 631 Цивільного кодексу України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору.

Водночас умови договору можуть передбачати виникнення з договору різних зобов`язань з різними строками їх виконання, які не співпадають зі строком договору.

За договором оренди орендар може набувати право користування майном протягом певного строку та зобов`язаний періодично вносити орендні платежі в певні строки, а наприкінці строку, на який майно надане в користування, повернути майно.

До спливу строку, на який майно надано в користування, орендар правомірно користується майном, а відносини сторін регулюються регулятивними нормами (статтею 762 Цивільного кодексу України "Плата за користування майном") щодо такого користування. Водночас якщо протягом правомірного користування майном орендар не сплатив чергового орендного платежу, то поведінка орендаря щодо такої несплати є неправомірною, а відносини сторін в цьому випадку регулюються охоронними нормами (зокрема, частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України).

У випадку якщо орендар прострочив виконання обов`язку щодо повернення орендованого майна, то така поведінка боржника є неправомірною, а до відносин сторін застосовується охоронна норма частини 2 статті 785 Цивільного кодексу України.

Ураховуючи наведене, помилковим є висновок суду апеляційної інстанції про те, що до повітряних суден (крім повітряного судна Мі-8МТ (МТВ) із заводським номером 94998), виходячи з умов договору, орендна плата мала бути сплачена за період з 01.01.2022 по дату фактичного повернення повітряних суден орендодавцю.

6.5. Натомість суд першої інстанції установивши, що орендовані повітряні судна відповідач повернув з порушенням строку, встановленого Планом-графіком повернення орендованих вертольотів (у редакції додаткової угоди № 9 від 08.10.2013) і факт неналежного виконання ПрАТ "Авіакомпанія "Українські вертольоти" обов`язку щодо повернення майна у березні-квітні 2022 року після закінчення терміну дії договору (31.12.2021) підтверджується доданими до матеріалів справи доказами, дійшов висновку про наявність підстав для стягнення неустойки на підставі частини 2 статті 785 Цивільного кодексу України, застосувавши частину 3 статті 551 вказаного позову та можливість зменшення заявленої до стягнення неустойки.

6.6. Верховний Суд у складі колегії суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду вважає за необхідне звернути увагу на те, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 902/417/18 вказано таке:

"8.20. Справедливість, добросовісність, розумність належать до загальних засад цивільного законодавства, передбачених статтею 3 ЦК України, які обмежують свободу договору, встановлюючи певну межу поведінки учасників цивільно-правових відносин.

8.21. Ці загальні засади втілюються у конкретних нормах права та умовах договорів, регулюючи конкретні ситуації таким чином, коли кожен з учасників відносин зобов`язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов`язки, захищати власні права та інтереси, а також дбати про права та інтереси інших учасників, передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам і інтересам інших осіб, закріпляти можливість адекватного захисту порушеного цивільного права або інтересу.

8.22. Зокрема, загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою. Цій меті, насамперед, слугує стягнення збитків. Розмір збитків в момент правопорушення, зазвичай, ще не є відомим, а дійсний розмір збитків у більшості випадків довести або складно, або неможливо взагалі.

8.23. З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку, і ця спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.

8.24. Наприклад, такими правилами є правила про неустойку, передбачені статтями 549- 552 ЦК України. Для того щоб неустойка не набула ознак каральної санкції, діє правило частини третьої статті 551 ЦК України про те, що суд вправі зменшити розмір неустойки, якщо він є завеликим порівняно зі збитками, які розумно можна було б передбачити. Якщо неустойка стягується понад збитки (частина перша статті 624 ЦК України), то вона також не є каральною санкцією, а має саме компенсаційний характер.

8.25. Така неустойка стягується не понад дійсні збитки, а лише понад збитки у доведеному розмірі, які, як правило, є меншими за дійсні збитки. Для запобігання перетворенню неустойки на каральну санкцію суд має застосовувати право на її зменшення. Тож право суду на зменшення неустойки є проявом принципу пропорційності у цивільному праві".

Згідно з частинами 2, 3 статті 216 Господарського кодексу України застосування господарських санкцій повинно гарантувати захист прав і законних інтересів громадян, організацій та держави, в тому числі відшкодування збитків учасникам господарських відносин, завданих внаслідок правопорушення, та забезпечувати правопорядок у сфері господарювання. Господарсько-правова відповідальність базується на принципах, згідно з якими: потерпіла сторона має право на відшкодування збитків незалежно від того, чи є застереження про це в договорі; передбачена законом відповідальність виробника (продавця) за недоброякісність продукції застосовується також незалежно від того, чи є застереження про це в договорі; сплата штрафних санкцій за порушення зобов`язання, а також відшкодування збитків не звільняють правопорушника без згоди другої сторони від виконання прийнятих зобов`язань у натурі; у господарському договорі неприпустимі застереження щодо виключення або обмеження відповідальності виробника (продавця) продукції.

Частинами 1 та 2 статті 217 вказаного Кодексу передбачено, що господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції.

У пункті 8.32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 902/417/18 вказано, що господарські санкції, що встановлюються відповідно до договору чи закону за несвоєчасне виконання зобов`язання, спрямовані передусім на компенсацію кредитору майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку боржника. Такі санкції не можуть розглядатися кредитором як спосіб отримання доходів, що є більш вигідним порівняно з надходженнями від належно виконаних господарських зобов`язань.

6.7. Відповідно до частини першої статті 233 Господарського кодексу України у разі якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій.

При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов`язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов`язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу.

Частиною 3 статті 551 Цивільного кодексу України також передбачено, що розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

У пунктах 7.25.-7.30. постанови Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 19.01.2024 у справі № 911/2269/22 зазначено таке:

7.25. Отже, якщо відповідальність боржника перед кредитором за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку не обмежена жодними межами, а залежить виключно від встановлених договором процентів (штрафу, пені, річних відсотків), то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо боржника, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання боржником певних зобов`язань, зокрема з виплати заробітної плати своїм працівникам та іншим кредиторам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами боржника та кредитора.

У наведених висновках Суд звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної в постанові від 18.03.2020 у справі № 902/417/18.

7.26. Таким чином, зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки є правом суду, а за відсутності у законі вичерпного переліку обставин як підстав для зменшення судом розміру неустойки (частина третя статті 551 ЦК України) господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, на власний розсуд вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення неустойки (правова позиція Верховного Суду викладена в постанові від 26.08.2021 у справі № 911/378/17 (911/2223/20).

7.27. З огляду на судову практику, у вирішенні судом питання про зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки суди, зокрема, беруть до уваги ступінь виконання основного зобов`язання, поважність причин несвоєчасного виконання відповідачем зобов`язання, поведінку відповідача, яка свідчить про вжиття ним всіх можливих заходів до виконання зобов`язання (правова позиція Верховного Суду викладена в постанові від 22.05.2019 у справі № 910/11733/18).

7.28. При вирішенні питання про зменшення пені суд бере до уваги також співвідношення розміру заборгованості боржника та розміру пені. Такий підхід є усталеним в судовій практиці (постанови Великої Палати...

Визнання недійсним виконавчого напису нотаріуса

🔥Постанова КЦС ВС від 19.06.2024 № 712/11552/23 (61-3773св24):

📎https://zakononline.com.ua/court-decisions/show/119872632

👨‍⚖️Суддя-доповідач: Зайцев А. Ю.

✅Ураховуючи, що між банком і позивачем кредитний договір був укладений у простій письмовій формі, суд дійшов обґрунтованого висновку про наявні підстави для визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, у зв`язку з недотриманням порядку вчинення виконавчого напису щодо подання стягувачем документів на підтвердження безспірної заборгованості боржника. Також правильним є висновок судів про дотримання позивачем позовної давності, оскільки з метою забезпечення визначеного Конституцією України права на доступ до суду законодавчо передбачено продовження на період дії воєнного стану строку, протягом якого особа може реалізувати своє право на звернення до суду з метою захисту своїх прав та інтересів

✔️За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.

Відповідно до статті 18 ЦК України нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом.

Згідно з частиною першою статті 39 Закону України «Про нотаріат» порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами та посадовими особами органів місцевого самоврядування встановлюється цим Законом та іншими актами законодавства України.

Відповідно до статті 87 Закону України «Про нотаріат» для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

У статті 88 Закону України «Про нотаріат» визначено умови вчинення виконавчих написів, відповідно до якої нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року. Якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено інший строк давності, виконавчий напис видається у межах цього строку.

Згідно з підпунктом 3.2 пункту 3 глави 16 розділу ІІ Порядку безспірність заборгованості підтверджують документи, передбачені Перелік документів, по яких стягнення заборгованості провадиться в безспірному порядку на підставі виконавчих написів державних нотаріальних контор, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 року № 1172 (далі - Перелік).

У пункті 1 Переліку розділу «Стягнення заборгованості за нотаріально посвідченими договорами» передбачено, що для одержання виконавчого напису подаються: а) оригінал нотаріально посвідченого договору (договорів); б) документи, що підтверджують безспірність заборгованості боржника та встановлюють прострочення виконання зобов`язання.

Згідно з постановою № 662 Перелік документів було доповнено новим розділом «Стягнення заборгованості з підстав, що випливають з кредитних відносин», яким передбачалося, що для одержання виконавчого напису на підставі кредитних договорів, за якими боржниками допущено прострочення платежів за зобов`язаннями, додаються оригінал кредитного договору; та засвідчена стягувачем виписка з рахунка боржника із зазначенням суми заборгованості та строків її погашення з відміткою стягувача про непогашення заборгованості.

Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року, залишеною без змін ухвалою Вищого адміністративного суду України від 01 листопада 2017 року, у справі № 826/20084/14 постанову № 662 визнано незаконною та нечинною в частині, зокрема, доповнення Переліку документів розділом «Стягнення заборгованості з підстав, що випливають з кредитних відносин».

Судове рішення про визнання протиправним (незаконним) та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень має ті самі наслідки, що і визнання такого акта чи окремих його положень такими, що втратили чинність (скасовані) органом, уповноваженим приймати або скасовувати такий акт.

Отже, нормативно-правовий акт втрачає чинність повністю або в окремій його частині з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду.

Таким чином, постанова № 662, якою вносилися зміни до Переліку документів, що передбачали можливість вчинення нотаріусами виконавчих написів на кредитних договорах, не посвідчених нотаріально, яка набрала чинності 10 грудня 2014 року, втратила чинність (у частині) 22 лютого 2017 року після набрання законної сили постанови Київського апеляційного адміністративного суду в справі № 826/20084/14.

Подібні правові висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 вересня 2021 року у справі № 910/10374/17.

Суди встановили, що оскаржуваний виконавчий напис вчинений нотаріусом 12 червня 2020 року, тобто після набрання законної сили постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року у справі № 826/20084/14.

Ураховуючи, що між банком і позивачем кредитний договір був укладений у простій письмовій формі, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про наявні підстави для визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, у зв`язку з недотриманням порядку вчинення виконавчого напису щодо подання стягувачем документів на підтвердження безспірної заборгованості боржника.

Також правильним є висновок судів про дотримання позивачем позовної давності, оскільки з метою забезпечення визначеного Конституцією України права на доступ до суду законодавчо передбачено продовження на період дії воєнного стану строку, протягом якого особа може реалізувати своє право на звернення до суду з метою захисту своїх прав та інтересів.

Висновки судів у цій справі не суперечать висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду, що зазначені заявником у касаційній скарзі.

Доводи касаційної скарги не спростовують висновків судів, зводяться до незгоди з ними та трактування норм права на власний розсуд.

Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов`язковими підставами для скасування судового рішення, касаційний суд не встановив.

#судовапрактика #виконавчінаписи #виконавчінаписинотаріусів #позовнадавність

Чи можливо зменшити неустойку, яка передбачена ч. 2 ст. 785 ЦК України на підставі ч. 3 ст. 551 ЦК України❓

Постанова ОП КГС ВС від 16.08.2024 у справі № 910/14706/22

https://reyestr.court.gov.ua/Review/121174270

ℹ️7.2. Санкція, передбачена частиною 2 статті 785 Цивільного кодексу України, є неустойкою відповідно до визначення частини 1 статті 549 Цивільного кодексу України в сукупності з частиною 2 статті 551 вказаного Кодексу (штрафною санкцією відповідно до визначення, наведеного у частини 1 статті 230 Господарського кодексу України в сукупності з частиною 3 статті 231 цього Кодексу). 

❗️Тобто, санкція, передбачена частиною 2 статті 785 Цивільного кодексу України є різновидом неустойки (штрафної санкції), яка є законною неустойкою і застосовується у разі, якщо наймач не виконує обов`язку щодо повернення речі.

‼️Отже, така неустойка, передбачена частиною 2 статті 785 Цивільного кодексу України може бути зменшена судом за правилами частини 3 статті 551 Цивільного кодексу України.

✂️За таких обставин Верховний Суд у складі колегії суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду вважає за необхідне відступити від висновку колегій суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеного у постановах від 29.03.2018 у справі № 914/730/17 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/73194395), від 30.10.2019 у справі № 924/80/19 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/85327411) стосовно того, що неустойка, заявлена на підставі частини 2 статті 785 Цивільного кодексу України, є самостійною майновою відповідальністю у сфері орендних правовідносин і визначається як подвійна плата за користування річчю за час прострочення і не може бути ототожнена з неустойкою (штрафом, пенею), передбаченою статтею 549 Цивільного кодексу України та статтею 230 Господарського кодексу України, до якої застосовуються приписи частини 3 статті 551 Цивільного кодексу України, а тому до неустойки у розмірі подвійної орендної плати, передбаченої частиною 2 статті 785 Цивільного кодексу України приписи частини 3 статті 551 Цивільного кодексу України та статті 233 Господарського кодексу України щодо можливості зменшення її розміру, не застосовуються.

Окрема думка суддів КГС ВС від 16.08.2024 у справі № 910/14706/22

https://reyestr.court.gov.ua/Review/121174278

✳️Неустойка (стягнення якої передбачено частиною другою статті 785 ЦК України) за своєю правовою суттю є: по-перше, способом захисту прав та інтересів орендодавця після припинення договору, коли користування майном стає неправомірним та, відповідно, підлягає застосуванню лише за умови припинення дії договірних відносин; по-друге, є самостійною майновою відповідальністю у сфері орендних правовідносин (платою за користування річчю за час прострочення, яка фактично є сумою орендної плати, однак підлягає стягненню в подвійному розмірі) та не є заходом забезпечення у разі порушення договірних відносин; по-третє, у застосуванні має прив`язку до тривалості у часі щодо неповернення майна орендодавцю (подвійна плату за користування річчю за весь час неправомірного користування майном); по-четверте, застосовується незалежно від погодження сторонами цієї форми відповідальності в договорі найму (оренди) та має спеціальний правовий режим, який обумовлений тим, що зобов`язання наймача (орендаря) з повернення об`єкта оренди є майновим і виникає після закінчення дії Договору. Наймодавець (орендодавець) у цьому випадку позбавлений можливості застосовувати щодо недобросовісного наймача інші ефективні засоби впливу задля виконання відповідного зобов`язання, окрім як використання права на стягнення неустойки в розмірі подвійної плати за користування орендованим майном. Наведене узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 19.04.2021 у справі № 910/11131/19.

📍Відтак, неустойка передбачена статтею 785 ЦК України є особливою мірою відповідальності, що визначена законодавцем за правовою природою, як неустойка, яка має певну специфіку у застосуванні в порівнянні з іншими штрафними санкціями, які охоплюються загальними визначеннями статті 230 ГК України та статті 549 ЦК України (підлягають сплаті боржником на користь кредитора у разі порушення договірних зобов`язань, а також мають на меті, стимулювати боржника до виконання основного грошового зобов`язання).

📝Також на відміну від приписів статті 549 ЦК України, обчислення неустойки, передбаченої частиною другою статті 785 ЦК України, не здійснюється у відсотках від суми невиконання або неналежного виконання зобов`язання (штраф) та/або у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання (пеня).

🔍У цьому аспекті необхідно зазначити, що положення наведеної норми також не передбачають можливості її зменшення.

🔎Отже, виходячи з правової суті цієї норми (законна неустойка і спосіб захисту порушеного права орендодавця - плата за користування об`єктом оренди / найму після закінчення дії договору) та з урахуванням специфіки можливості її застосування (обов`язковість встановлення вини орендаря) вважаємо, що взаємовиключним є застосування положень частини другої статті 551 ЦК України та частини третьої статті 231 ГК України.

🖇️На наше переконання, встановивши обставини щодо наявності підстав для застосування положень частини другої статті 785 ЦК України, суд у вирішенні питання наявності / відсутності підстав для зменшення її розміру, зокрема пропорційності розміру заявленої суми наслідкам порушення, фактично спростовує та нівелює сам факт можливості її стягнення, оскільки ставить під сумнів вину орендаря.

Які способи захисту застосовуються при реструктуризації зобов`язань позичальника за договором про споживчий кредит❓

Ухвала КЦС ВС від 20.08.2024 у справі № 465/4230/22

https://reyestr.court.gov.ua/Review/121351891

🔭Аналіз постанов Касаційного цивільного суду свідчить про відсутність єдиного розуміння того, який же спосіб захисту є належним у наведеній категорії справ, або ж навіть про позицію, що у сфері споживчого кредитування позичальника взагалі не варто обмежувати в обранні «способів захисту».

🔬З огляду на суперечливу практику Верховного Суду в наведеній категорії справ щодо належного (належних) способу захисту прав позичальниківпри проведенні реструктуризації їх зобов`язань за договором про споживчий кредит, передбаченої Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо споживчих кредитів, наданих в іноземній валюті», колегія суддів позбавлена можливості ухвалити власне рішення, без вирішення цього питання Об`єднаною палатою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

✂️З урахуванням викладеного, касаційний суд уважає за необхідне передати справу на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду для відступу від висновків щодо визначення належних способів захисту прав позичальників при проведенні реструктуризації їх зобов`язань за договором про споживчий кредит, передбаченої Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо споживчих кредитів, наданих в іноземній валюті», викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 жовтня 2023 року у справі № 555/1434/22 (провадження № 61-9064св23), від 26 квітня 2023 року у справі № 209/800/22 (провадження № 61-13293св22), від 22 червня 2023 року у справі № 593/1509/21 (провадження № 61-8079св22), від 25 вересня 2023 року у справі № 756/19574/21 (провадження № 61-3062св23), від 27 вересня 2023 року у справі № 722/479/22 (провадження № 61-6429св23), від 27 вересня 2023 року у справі № 357/12698/21 (провадження № 61-6307св23), Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 вересня 2022 року у справі № 274/6004/21 (провадження № 61-4935св22), від 21 червня 2023 року у справі № 569/18312/21 (провадження № 61-5299св22), від 05 грудня 2023 року у справі № 760/24188/21 (провадження № 61-4210св23), від 10 квітня 2024 року у справі № 465/7930/21 (провадження № 61-17935св23), та зробити висновок, що:

1️⃣процесуально-правовий інструментарій має використовуватись лише для забезпечення визначеності в приватних відносинах, реального та ефективного захисту прав та інтересів, основною передумовою чого є обрання позивачем належного способу захисту його порушеного права/інтересу. Очевидно, що суд не є місцем для «безцеремонної процесуальної гри».

2️⃣Належний спосіб захисту порушеного права чи інтересу має відповідати змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Такий спосіб захисту має присікати порушення цивільних прав та/або інтересів чи відновлювати їх.

3️⃣З метою проведення реструктуризації зобов`язань позичальника за договором про споживчий кредит, передбаченої Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо споживчих кредитів, наданих в іноземній валюті» № 1381-ІХ від 13 квітня 2021 року, який набрав чинності 23 квітня 2021 року, належним способом захисту прав позичальника є вимога про зобов`язання кредитора провести реструктуризацію кредитної заборгованості, який відповідає пункту 5 частини першої статті 16 ЦК України (примусове виконання обов`язку в натурі), змісту відповідного права, характеру його порушення чи невизнання, не потребує пред`явлення додаткових вимог.

4️⃣Натомість не є такими вимоги про визнання відмови банку незаконною, неправомірними дій банку та інші подібні, оскільки такі вимоги не призведуть до захисту прав позичальника.