ЗАБОРОНА СУПЕРЕЧЛИВОЇ ПОВЕДІНКИ

Постанова ОП КЦС ВС, 10.04.2019, справа № 390/34/17, https://reyestr.court.gov.ua/Review/81263995

Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі- «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

Постанова КЦС ВС,07.10.2020, справа №450/2286/16-ц, https://reyestr.court.gov.ua/Review/92173296

Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них. Якщо особа, яка має право на оспорення документу (наприклад, свідоцтва про право на спадщину) чи юридичного факту (зокрема, правочину, договору, рішення органу юридичної особи), висловила безпосередньо або своєю поведінкою дала зрозуміти, що не буде реалізовувати своє право на оспорення, то така особа пов`язана своїм рішенням і не вправі його змінити згодом. Спроба особи згодом здійснити право на оспорення суперечитиме попередній поведінці такої особи і має призводити до припинення зазначеного права.

Постанова КЦС ВС, 30.07.2020, справа № 357/7734/18, https://reyestr.court.gov.ua/Review/90740041

Застосування доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) є засобом для недопущення недійсності оспорюваного правочину всупереч принципу добросовісності, а не підставою для визнання його недійсним.

Постанова КЦС ВС, 07.08.2019, справа № 496/1561/16-ц, https://reyestr.court.gov.ua/Review/83665996

Тлумачення частини першої та третьої статті 212 ЦК України дозволяє зробити висновок, що в самому тексті закону з метою характеристики сутності умови

в правочині вжито термін «обставина», а не «подія», що дозволяє вважати, що законодавець не обмежує коло умов виключно подіями. Тому допустимим

є вчинення умовних правочинів, в яких умовою є дія/дії та/або волевиявлення сторін правочину і третіх осіб. Це слідує також із загальноцивілістичного принципу свободи договору - якщо сторони бажають домовитися саме про таку умову в правочині, то немає жодних підстав їх в цьому обмежувати. Звісно, за винятком загальних обмежень свободи договору як такої. Для сторони, яка недобросовісно перешкоджає настанню обставини, передбачено правовий наслідок у вигляді настання обставини.

доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них».

У справі, яка переглядається, очевидно, що дії відповідача, який отримав від ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 85 000,00 дол США для будівництва будинку на АДРЕСА_1 , та погодився повернути кошти після продажу будинку, а згодом не вчиняє дій по реалізації вказаного будинку суперечить його попередній поведінці (отриманню коштів та встановленню обов`язку їх повернути після продажу будинку) і є недобросовісним.

Суд першої інстанції встановив, що відповідач не виконує та не намагається виконати свого обов`язку по виконанню зобов`язання або поверненню коштів.

За таких обставин, з врахуванням змісту ч.3 ст.212 ЦК України та того, що відповідач будинок не продав, реальних дій щодо його продажу не здійснив, і йому це невигідно, колегія суддів вважає, що у відповідача існує обов`язок по поверненню отриманих грошових коштів і тому суд першої інстанції ухвалив правильне по суті рішення про їх стягнення, хоча й не застосував п.3 ст.6, ст.212 ЦК України. Натомість апеляційний суд скасував обґрунтоване рішення суду першої інстанції.