👨⚖️Суддя-доповідач: Луспеник Д. Д.
✅У зобов`язаннях, в яких беруть участь поручителі, збільшення кредитної процентної ставки навіть за згодою банку та боржника, але без згоди поручителя або відповідної умови в договорі поруки, не дає підстав покладення на останнього відповідальності за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов`язань перед банком
✔️Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних
або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір
не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного
або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).
Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов
та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом (частина перша статті 598 ЦК України).
У статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору
та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору
за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку;
(3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться
в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду).
Відповідно до частин першої та другої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит
та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 «Позика. Кредит. Банківський вклад» ЦК України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
Виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком, правом довірчої власності (частина перша статті 546 ЦК України).
Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).
У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом (стаття 611 ЦК України).
Відповідно до статті 553 ЦК України, у редакції, чинній на момент укладення договорів поруки від 14 травня 2008 року, за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником. Порукою може забезпечуватися виконання зобов`язання частково або у повному обсязі. Поручителем може бути одна особа або кілька осіб.
Згідно зі статтею 554 ЦК України, у редакції, чинній на момент укладення договорів поруки від 14 травня 2008 року, у разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором
як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки.
Порука є спеціальним додатковим майновим заходом впливу, спрямованим
на забезпечення виконання основного зобов`язання.
Підставою для поруки є договір, що встановлює зобов`язальні правовідносини між особою, яка забезпечує виконання зобов`язання боржника, та кредитором боржника.
Відповідно до частини першої статті 559 ЦК України, у редакції станом на 04 травня 2012 року, порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов`язання,
а також у разі зміни зобов`язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.
Таким чином, у зобов`язаннях, у яких беруть участь поручителі, збільшення кредитної процентної ставки та періоду її нарахування, навіть за згодою банку
та боржника, але без згоди поручителя або за відсутності відповідної умови
в договорі поруки не дає підстав для покладення на поручителя відповідальності за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов`язань перед банком.
Висновок про припинення поруки на підставі частини першої статті 559 ЦК України залежить від установлених судом обставин щодо обсягу зобов`язання,
на виконання якого надано поруку, та збільшення обсягу відповідальності поручителя внаслідок зміни без його згоди забезпеченого зобов`язання. Для цього судам необхідно дослідити відповідні умови кредитного договору та договору поруки щодо порядку погодження поручителем змін до основного зобов`язання.
Такі правові висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду
від 26 червня 2019 року у справі № 755/18438/16-ц (провадження № 14-275цс19),
а також у постанові Верховного Суду від 22 вересня 2021 року у справі
№ 489/6127/15-ц (провадження № 61-16083св20).
Закон пов`язує припинення договору поруки зі зміною основного зобов`язання
за відсутності згоди поручителя на таку зміну та за умови, що така зміна призведе до збільшення обсягу відповідальності поручителя, а не зі зміною будь-яких інших умов основного договору.
Згода поручителя може бути висловлена у будь-якій формі, зокрема, й письмового повідомлення, додаткової угоди тощо.
У разі якщо в договорі поруки передбачена, зокрема, можливість зміни розміру процентів за основним зобов`язанням і строків їх виплати без додаткового повідомлення поручителя та укладення окремої угоди, то ця умова договору
є результатом досягнення певної домовленості між сторонами (банком
і поручителем), а отже, поручитель дав згоду на зміну у майбутньому основного зобов`язання.
Указане узгоджується з висновками викладеними у постанові Верховного Суду
у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 17 лютого 2020 року
у справі № 757/4111/13-ц (провадження № 61-37688сво18).
Пунктом 11 договорів поруки від 14 травня 2008 року визначено, що сторони домовились, що будь-які зміни до основного зобов`язання, крім змін, наслідком яких є збільшення обсягу відповідальності поручителів за цими договорами, погоджуються між позичальником та банком самостійно без повідомлення поручителя про такі зміни.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала про необхідність повідомлення поручителя про зміну основного зобов`язання, якщо сторони
не узгодили, що зміна відбувається автоматично і не потребує укладення
між сторонами будь-якої додаткової угоди/договору про внесення змін до цього договору (див. постанови від 26 травня 2020 року у справі № 910/13109/18 (провадження № 12-7гс20), від 18 січня 2022 року у справі № 910/17048/17 (провадження № 12-85гс20)).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
Отже, вирішуючи спір про припинення поруки на підставі частини першої статті 559 ЦК України необхідно виходити з установлених судом обставин щодо обсягу зобов`язання, на виконання якого надано поруку, та збільшення обсягу відповідальності поручителя внаслідок зміни без його згоди забезпеченого зобов`язання.
Крім того, відповідно до частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки.
У справі, яка переглядається Верховним Судом, судами попередніх інстанцій установлено, що 14 травня 2008 року між ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, а також на забезпечення його виконання, між банком, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_1 були укладені відповідні договори поруки.
Вказаний факт є доведеним, судами надано оцінку відповідним договорам, розрахунку заборгованості. Відповідні документи оглянуті судами, що спростовує доводи ОСОБА_1 про неотримання кредитних коштів.
Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд установив,
що на підставі пункту 8.4.1 кредитного договору від 14 травня 2008 року
№ 0501/0508/88-099 (з урахуванням внесених змін та доповнень до договору
від 11 травня 2011року), процентна ставка, встановлена у пункті 1.3 кредитного договору - 13,5 % річних, була підвищена з 04 травня 2012 року і встановлена
на рівні 14,5 % річних, що підтверджується листом-повідомленням від 10 травня 2012 року АТ «Сведбанк» на ім`я ОСОБА_1 і розрахунком заборгованості
за кредитним станом на 26 лютого 2018 року (а. с. 144, т. 1; а. с. 81-82, т. 4).
Отже, починаючи з 04 травня 2012 року було змінено зобов`язання ОСОБА_1
за кредитним договором, внаслідок чого суд уважав, що збільшився обсяг відповідальності за цим зобов`язанням ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ,
які є поручителями згідно укладених угод.
Матеріали справи не містять доказів того, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 надали згоду на збільшення процентної ставки за кредитним договором, що свідчить
про збільшення обсягу їх відповідальності за цим зобов`язанням, без їх відома
та погодження.
Разом із цим, такі висновки суду є передчасними.
Відповідно до правової позиції, висловленої Верховним Судом України
у постановах: від 10 вересня 2014 року у справі № 6-70цс14 і від 21 жовтня
2015 року у справі № 6-1161цс15, до припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов`язання без згоди поручителя, які призвели до збільшення обсягу відповідальності останнього.
Таке збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов`язання виникає в разі: збільшення розміру процентної ставки
за користування кредитом; установлення нових умов щодо порядку зміни процентної ставки в бік збільшення; розширення змісту основного зобов`язання щодо дострокового повернення кредиту та плати за користування ним; відстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; установлення (збільшення) розміру неустойки тощо.
Таким чином, у зобов`язаннях, в яких беруть участь поручителі, збільшення кредитної процентної ставки навіть за згодою банку та боржника, але без згоди поручителя або відповідної умови в договорі поруки, не дає підстав покладення
на останнього відповідальності за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов`язань перед банком.
Подібна правова позиція викладена й в постанові Верховного Суду України
від 17 лютого 2016 року справа № 6-3176цс15.
Суд апеляційної інстанції формально встановив факт збільшення обсягу відповідальності поручителів, проте не з`ясував правову підставу для збільшення процентної ставки, не дослідив усіх умов кредитного договору та договорів поруки, не встановив, чи відбулося у спірних правовідносин збільшення основного зобов`язання, чи вплинуло це на обсяг обов`язків поручителя, не встановив наявність/відсутність відповідних умов у договорах поруки, що стосуються порядку узгодження з поручителем зміни зобов`язань тощо.
Банк посилається на те, що, починаючи з 04 травня 2012 року, у зв`язку
з відсутністю страхування предмета іпотеки на наступний рік, банк скористався своїм правом і підняв процентну ставку на час порушення до 14,5 % річних,
що не є збільшенням обсягу зобов`язання. По суті, ще є штрафна санкція
за порушення умов договору.
Апеляційний суд, переглядаючи рішення районного суду, вказаним доводам
не надав правову оцінку.
Тобто, банк наголошує на тому, що відповідна зміна процентної ставки
не є збільшенням обсягу відповідальності поручителів за кредитним зобов`язанням, а є наслідком невиконання позичальником узятих на себе договірних зобов`язань, зокрема щодо страхування предмета іпотеки.
При цьому апеляційний суд не перевірив, чи виконував позичальник указані умови взятих на себе кредитних зобов`язань, які наслідки їх невиконання.
У спірних правовідносинах суду необхідно дослідити питання обов`язку позичальника щодо страхування предмета іпотеки та наслідків його невиконання.
Питання щодо підвищення процентної ставки в такому випадку слід вирішувати лише після дослідження вищевказаних умов, надання оцінки всім доказам
і доводам сторін у їх сукупності (стаття 89 ЦПК України).
Таким чином, доводи касаційної скарги АТ «Сенс Банк» є обґрунтованими, а тому постанова апеляційного суду, якою залишено без змін рішення районного суду, підлягає скасуванню із направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Крім цього, апеляційний суд, переглядаючи справу в апеляційному порядку
за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 , в якій, зокрема вказано щодо порушення судом першої інстанції норм процесуального права в частині розгляду заявленого судді Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області Корбуту В. В. відводу (а. с. 65-66, т. 5), залишив ці доводи взагалі без мотивування, що є порушенням вимог підпункту в) пункту 3 частини першої статті 382
ЦПК України.
Іншим доводам касаційної скарги представника ОСОБА_1 суд касаційної інстанції не надає оцінки, оскільки постанова апеляційного суду підлягає скасуванню повністю із направленням на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, за наслідками розгляду касаційної скарги АТ «Сенс Банк».
Тлумачення положень частини четвертої статті 365, 367 ЦПК України дає Верховному Суду можливість виснувати, що суд апеляційної інстанції, здійснюючи апеляційний розгляд справи, може встановлювати нові обставини, якщо
їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи
(з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа,
з доведених нею поважних причин, не мала можливості подати до суду першої інстанції. Разом з тим, вирішуючи питання стосовно прийняття та дослідження нових доказів, як і відмову в їх прийнятті, суд апеляційної інстанції зобов`язаний мотивувати свій висновок у відповідній ухвалі або в ухваленому судовому рішенні. Крім того, у разі надання для дослідження нових доказів, які з поважних причин
не були подані до суду першої інстанції, інші особи, які беруть участь у справі, мають право висловити свою думку щодо цих доказів, зокрема, у відзиві
на апеляційну скаргу.
Випадки дослідження апеляційним судом нових доказів можуть бути, зокрема, наступними: 1) докази існували на час розгляду справи в суді першої інстанції,
але особа, яка їх подає до апеляційного суду, не знала і не могла знати
про їх існування; 2) докази існували на час розгляду справи в суді першої інстанції
і учасник процесу знав про них, однак з об`єктивних причин (не залежних
від нього) не міг надати їх до суду; 3) суд першої інстанції помилково виключив
із судового розгляду надані учасником процесу докази, що могли мати значення для справи; 4) суд першої інстанції необґрунтовано відмовив учаснику процесу
в дослідженні доказів, що могли мати значення для справи (необґрунтовано відмовив у призначенні експертизи, витребуванні доказів, коли їх подання суду для нього становило певні труднощі тощо); 5) наявні інші поважні причини їх ненадання до суду першої інстанції, де відсутні умисел чи недбалість особи, яка їх подає,
або вони не досліджені цим судом внаслідок інших процесуальних порушень.
Зазначене підтверджується численною, сталою й незмінною практикою Верховного Суду (різних юрисдикцій) з цього процесуального питання, яке має важливий вплив на дотримання принципів судочинства: змагальності, диспозитивності, рівності всіх учасників судового процесу, правової визначеності (див.: постанови Верховного Суду: від 08 листопада 2023 року у справі
№ 140/1322/22; від 18 червня 2020 року у справі № 909/965/16, від 16 червня
2021 року у справі № 915/2222/19, від 01 липня 2021 року у справі № 46/603,
від 03 травня 2018 року у справі № 404/251/17, від 31 липня 2019 року у справі
№ 753/11963/15-ц, від 14 грудня 2022 року у справі № 521/574/22, та інші).
За змістом пунктів 2, 3 частини четвертої статті 265, пункту 3 частини першої
статті 382 ЦПК України, у мотивувальній частині рішення суду зазначаються: докази, відхилені судом, та мотиви їх відхилення; мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься
до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду
на законодавство чи усталену судову практику.
Згідно зі частинами першою - третьою статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами
та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі
та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.
Законність та обґрунтованість судового рішення перевіряється за тими доказами, які надані в суді першої інстанції, та на підставі нових, якщо вони подані
з дотриманням правил статті 367 ЦПК України.
Отже, невстановлення апеляційним судом фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення спору, зумовило передчасний висновок
про залишення рішення районного суду без змін, а тому доводи заявників касаційних скарг частково знайшли своє підтвердження.
Створення рівних можливостей учасникам процесу у доступі до суду
та до реалізації і захисту їх прав є частиною гарантій справедливого правосуддя, зокрема, принципів рівності та змагальності сторін.
За наведених обставин, постанова апеляційного суду не може вважатися законною і обґрунтованою, а тому оскаржуване судове рішення апеляційного суду підлягає скасуванню із направленням справи до суду апеляційної інстанції
на новий розгляд.
#судовапрактика #порука #договірніспори #забезпеченнявиконаннязобовязань
Немає коментарів:
Дописати коментар