📎https://zakononline.com.ua/court-decisions/show/121507601
👨⚖️Суддя-доповідач: Коротун В. М.
✅Заявники, які є стягувачами у виконавчому провадженні, у справах за скаргами на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця, не повинні сплачувати судовий збір як за подання скарги до суду першої інстанції, так і на наступних стадіях судового процесу (за подання апеляційної і касаційної скарг), оскільки така особа, оскаржуючи ухвалу суду першої інстанції, винесену за наслідками розгляду скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця, намагається насамперед усунути наслідки порушення її прав, спричинені невиконанням судового рішення, прийнятого у провадженні, де стягувач вже сплачував судові витрати відповідно до законодавства, а покладення на таку особу обов’язку зі сплати судового збору не буде відповідати меті правосуддя - захисту прав і свобод
✔️Рішенням Конституційного Суду України від 13 травня 2024 року
№ 6-р (ІІ)/2024 у справі № 3-187/2023(351/23) зроблено такі висновки.
Європейський суд із прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначав, що «не можна припустити, щоб пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини
і основоположних свобод (далі - Конвенція) ґрунтовно описував процесуальні гарантії, що їх надано учасникам судового процесу, а саме справедливий, прилюдний і швидкий розгляд справи, не охоплюючи виконання судових рішень; якщо тлумачити статтю 6 як таку, що стосується лише доступу до суду та здійснення судочинства, це означало б привести до стану, несумісного
з принципом правовладдя, що його Договірні держави зобов`язалися додержувати, ратифікувавши Конвенцію. Таким чином, виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розглядатися як невіддільна частина «судового розгляду» для цілей статті 6» (рішення у справі «Шмалько проти України» / Shmalko v. Ukraineвід 20 липня 2004 року (заява № 60750/00), § 43); «право на суд, захищене статтею 6 Конвенції, було б ілюзорним, якби національна юридична система Високої Договірної Сторони уможливлювала, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін. Дійовий доступ до суду включає право на виконання судового рішення без безпідставних зволікань» [рішення у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» від 15 жовтня 2009 року (заява № 40450/04), § 51].
З огляду на принцип верховенства права у демократичному суспільстві національне законодавство має забезпечувати достатній рівень доступу до суду в аспекті права на суд. Для того, щоби право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати зрозумілу та реальну можливість оскаржити дію, що порушує її права (рішення ЄСПЛ у справі «Белле проти Франції» від 04 грудня 1995 року (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ у справі «Bellet v. France», заява № 23805/94, 4 December 1995, § 36)). Вочевидь, оскаржувати
і рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця.
За Конституцією України, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження й забезпечення прав і свобод людини
є головним обов`язком держави (частина друга статті 3).
В Основному Законі України встановлено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права» (частина перша статті 8); Конституція України має найвищу юридичну силу; «закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй» (частина друга статті 8); норми Конституції України є нормами прямої дії; «звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується» (частина третя статті 8); лише закони України визначають, зокрема, права і свободи людини
і громадянина, гарантії цих прав і свобод (пункт 1 частини першої статті 92), судоустрій, судочинство, порядок виконання судових рішень (пункт 14 частини першої статті 92).
Відповідно до Конституції України «права і свободи людини і громадянина захищаються судом» (частина перша статті 55); «кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб» (частина друга статті 55); однією з основних засад судочинства є обов`язковість судового рішення (пункт 9 частини другої статті 129); суд ухвалює рішення іменем України; судове рішення є обов`язковим до виконання (частина перша статті 129-1); держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку (частина друга статті 129-1).
Суди при здійсненні правосуддя повинні вирішувати питання, пов`язані
з судовими витратами, у чіткій відповідності до законодавства, забезпечуючи належний баланс між інтересами держави у стягненні судового збору за розгляд справ, з одного боку, й інтересами заявника щодо можливості звернення до суду для забезпечення реальної можливості захистити порушене право, з другого боку (тим паче, що через право на ефективне виконання судового рішення реалізується публічний інтерес у належній роботі судової системи).
Відповідно до пункту 3 частини четвертої статті 356 ЦПК України до апеляційної скарги додаються документи, що підтверджують сплату судового збору у встановлених порядку і розмірі, або документи, які підтверджують підстави звільнення від сплати судового збору відповідно до закону.
Спеціальним законом, який визначає правові засади справляння судового збору, платників, об`єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору, є Закон України «Про судовий збір» (далі - Закон).
Стаття 1 Закону визначає поняття судового збору як збору, що справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених Законом. Судовий збір включається до складу судових витрат, які є коштами учасників справи, понесеними у зв`язку з її розглядом та вирішенням,
а у випадках їх звільнення від сплати - це витрати держави, які вона несе
у зв`язку з вирішенням конкретної справи.
Стаття 3 Закону визначає як загальний перелік об`єктів справляння судового збору, так і процесуальні документи, за подання яких до суду збір не сплачується.
Детальний і конкретний перелік найменувань процесуальних документів, дій, за які справляється судовий збір, та його ставки закріплені у частині другій статті 4 Закону, і цей перелік є вичерпним. А тому справляння судового збору за подання до суду інших процесуальних документів, які не визначені
у частині другій статті 4 Закону, суперечить його вимогам.
Попри унормування в Законі питання справляння судового збору, розміри його ставок, до об`єктів справляння судового збору (частина перша статті 3) не віднесено скарги на рішення, дію або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до ЦПК України. Зазначені скарги не включено також до переліку заяв та клопотань, за подання яких судовий збір не справляється (частина друга статті 3 Закону).
Виконавче провадження за своєю суттю є завершальною стадією судового провадження у конкретній справі (стаття 1 Закону України «Про виконавче провадження»). Окреме провадження за скаргою на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця не відкривається.
Судовий контроль за виконанням судового рішення є щонайпершим елементом у юридичному механізмі забезпечення виконання судового рішення; держава для забезпечення виконання судового рішення має насамперед запровадити дієвий, а не ілюзорний юридичний механізм здійснення судового контролю за виконанням судового рішення, який дасть змогу особі, на користь якої ухвалено судове рішення, домогтися його виконання, щоб реально захистити та поновити права, свободи та інтереси (абзаци третій, четвертий підпункту 6.2 пункту 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 01 березня 2023 року
№ 2-р(II)/2023).
ЄСПЛ у рішенні від 28 листопада 2006 року у справі «Apostol v. Georgia»
(заява № 40765/02) наголосив, що «наявність остаточного та такого, що підлягає примусовому виконанню, судового рішення на користь заявника, яке набрало законної сили, навпаки, свідчить про те, що його судовий спір був обґрунтованим. Отже, покладення обов`язку сплатити витрати для того, щоб це рішення було виконано, є обмеженням суто фінансового характеру і тому вимагає особливо ретельної перевірки з погляду інтересів правосуддя» (§ 60); «виконання обов`язку щодо забезпечення дійових прав за пунктом 1 статті 6 Конвенції не означає лише брак утручання, але може вимагати від держави вжиття різних форм позитивних дій. Суд вважає, що, перекладаючи на заявника відповідальність за фінансове забезпечення організації виконавчого провадження, держава намагалася уникнути свого позитивного обов`язку організувати систему виконання судових рішень, яка була б дійовою як відповідно до приписів права, так і на практиці» (§ 64).
Підсумовуючи наведене слід зробити висновок про те що заявники, які
є стягувачами у виконавчому провадженні, у справах за скаргами на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця, не повинні сплачувати судовий збір як за подання скарги до суду першої інстанції, так і на наступних стадіях судового процесу (за подання апеляційної і касаційної скарг), оскільки така особа, оскаржуючи ухвалу суду першої інстанції, винесену за наслідками розгляду скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця, намагається насамперед усунути наслідки порушення її прав, спричинені невиконанням судового рішення, прийнятого
у провадженні, де стягувач вже сплачував судові витрати відповідно до законодавства, а покладення на таку особу обов?язку зі сплати судового збору не буде відповідати меті правосуддя - захисту прав і свобод.
За таких обставин апеляційний суд помилково застосував до апеляційної скарги стягувача наслідки, встановлені частиною другою статті 357 ЦПК України, за відсутності законодавчо встановленого обов?язку сплати судового збору за подання апеляційної скарги стягувачем на ухвалу суду першої інстанції, прийняту за наслідком розгляду скарги на бездіяльність державного виконавця, у зв`язку з чим дійшов передчасного висновку про визнання апеляційної скарги ОСОБА_1 неподаною та повернення її заявнику.
Повернення апеляційної скарги із зазначених підстав не відповідає принципу розумної пропорційності між застосованими засобами та законністю цілі
й порушує сутність права на доступ до суду, що з огляду на статтю 6 Конвенції є недопустимим.
За таких обставин ухвала апеляційного суду про повернення апеляційної скарги підлягає скасуванню з направленням справи до апеляційного суду для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження.
Оскільки за обставин цієї справи Верховний Суд дійшов висновку про безпідставність покладення апеляційним судом на ОСОБА_1 обов?язку щодо сплати судового збору, ухвалу Миколаївського апеляційного суду від 07 грудня 2023 року про залишення апеляційної скарги без руху також слід скасувати.
#судовапрактика #судовийзбір #виконавчепровадження #процесуальніпитання
Немає коментарів:
Дописати коментар