ПИТАННЯ ІНФЛЯЦІЙНИХ ТА РІЧНИХ

КЛЮЧОВІ ПОЗИЦІЇ: 

✅ СТОРОНА ВПРАВІ ВИМАГАТИ СТЯГНЕННЯ В СУДОВОМУ ПОРЯДКУ СУМ ІНФЛЯЦІЙНИХ НАРАХУВАНЬ ТА ПРОЦЕНТІВ РІЧНИХ ДО ПОВНОГО ВИКОНАННЯ ГРОШОВОГО ЗОБОВ'ЯЗАННЯ, В ТОМУ ЧИСЛІ З МОМЕНТУ ЗВЕРНЕННЯ ДО СУДУ ДО ДНЯ ФАКТИЧНОГО СТЯГНЕННЯ ЗА ВІДПОВІДНИМ СУДОВИМ РІШЕННЯМ;

✅ БАЗОЮ ДЛЯ НАРАХУВАННЯ 3% РІЧНИХ ТА ІНФЛЯЦІЙНИХ ВТРАТ, ЗГІДНО З Ч. 2 СТ. 625 ЦК, Є СУМА ОСНОВНОГО БОРГУ, необтяжена іншими Нарахуваннями;

✅ НОРМА Ч. 2 СТ. 625 ЦК щодо сплати боргу з урахування встановленого індексу інфляції ПОШИРЮЮТЬСЯ ЛИШЕ НА ВИПАДКИ ПРОСТРОЧЕННЯ ГРОШОВОГО ЗОБОВ'ЯЗАННЯ, ВИЗНАЧЕНОГО У ГРИВНЯХ, у випадку порушення грошового зобов'язання, предметом якого є грошові кошти, виражені в гривнях з визначенням еквіваленту В ІНОЗЕМНІЙ ВАЛЮТІ, ІНФЛЯЦІЙНІ ВТРАТИ СТЯГНЕННЮ НЕ ПІДЛЯГАЮТЬ, оскільки втрати від знецінення національної валюти внаслідок інфляції відновлені еквівалентом іноземної валюти. Але ЯКЩО В ДОГОВОРІ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ БУЛО ВИЗНАЧЕНО В ІНОЗЕМНІЙ ВАЛЮТІ, А при стягненні заборгованості за таким договором згідно з РІШЕННЯМ СУДУ – У НАЦІОНАЛЬНІЙ ВАЛЮТІ в еквіваленті іноземної валюти станом на день винесення рішення, В ПОДАЛЬШОМУ ЦЯ СУМА ВНАСЛІДОК НЕСВОЄЧАСНОГО ВИКОНАННЯ РІШЕННЯ СУДУ ЗНЕЦІНЮЄТЬСЯ внаслідок інфляційних процесів (з моменту визначення суми основного боргу у гривнях до моменту його погашення);

✅ індекс споживчих цін (ІНДЕКС ІНФЛЯЦІЇ) є змінною величиною, ОБЧИСЛЮЄТЬСЯ СПЕЦІАЛЬНО УПОВНОВАЖЕНИМ ЦЕНТРАЛЬНИМ ОРГАНОМ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ В ГАЛУЗІ СТАТИСТИКИ і не пізніше 10 числа місяця, що настає за звітним, ПУБЛІКУЄТЬСЯ В ОФІЦІЙНИХ ПЕРІОДИЧНИХ ВИДАННЯХ, І МОЖУТЬ ВИКОРИСТОВУВАТИСЯ СУДОМ І УЧАСНИКАМИ СУДОВОГО ПРОЦЕСУ ДЛЯ ВИЗНАЧЕННЯ СУМИ БОРГУ;

✅ звернення до суду з позовом про стягнення 3 % річних, нарахованих на суму заборгованості за період до дня повного виконання рішення ПІСЛЯ СПЛИВУ СТРОКУ ПОЗОВНОЇ ДАВНОСТІ, про застосування наслідків якого було заявлено відповідачем у суді першої інстанції, є підставою для відмови у задоволенні позову.

🤓 ПРАКТИКА ВЕРХОВНОГО СУДУ:

‼️ГОСПОДАРСЬКЕ СУДОЧИНСТВО‼️:

☑️ Постанова КГС ВС від 23.10.2018 № 913/70/18: 

http://reyestr.court.gov.ua/Review/77528186   

Відповідно до ст. 625 ЦК боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. 

Таким чином, законом установлено обов'язок боржника у разі прострочення виконання грошового зобов'язання сплатити на вимогу кредитора суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції та трьох відсотків річних за весь час прострочення виконання зобов'язання. Виходячи із положень зазначеної норми, наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у виді інфляційного нарахування на суму боргу та трьох процентів річних виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. При цьому зазначена норма НЕ ОБМЕЖУЄ ПРАВА КРЕДИТОРА ЗВЕРНУТИСЯ ДО СУДУ ЗА ЗАХИСТОМ СВОГО ПРАВА, ЯКЩО ГРОШОВЕ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ НЕ ВИКОНУЄТЬСЯ Й ПІСЛЯ ВИРІШЕННЯ СУДОМ ПИТАННЯ ПРО СТЯГНЕННЯ ОСНОВНОГО БОРГУ. 

Отже, у розумінні положень наведеної норми позивач як кредитор, ВПРАВІ ВИМАГАТИ СТЯГНЕННЯ У СУДОВОМУ ПОРЯДКУ СУМ ІНФЛЯЦІЙНИХ НАРАХУВАНЬ ТА ПРОЦЕНТІВ РІЧНИХ ДО ПОВНОГО ВИКОНАННЯ ГРОШОВОГО ЗОБОВ'ЯЗАННЯ. 

Наведене відповідає правовій позиції ВСУ, викладеній у постановах від 20.12.2010 № 3-57гс10, від 04.07.2011 № 3-65гс11, від 12.09.2011 № 3-73гс11, від 24.10.2011 № 3-89гс11, від 14.11.2011 № 3-116гс11, від 23.01.2012 № 3-142гс11.

За своєю правовою природою судове рішення є засобом захисту прав або інтересів фізичних та юридичних осіб. Отже, за загальним правилом судове рішення забезпечує примусове виконання зобов'язання, яке виникло з підстав, що існували до винесення судового рішення, але не породжує такого зобов'язання, крім випадків, коли положення норм чинного законодавства пов'язують виникнення зобов'язання саме з набранням законної сили рішенням суду (постанова ВСУ від 18.10.2017 № 910/8318/16).

Суди попередніх інстанцій, встановивши обставини прострочення зобов'язання, дійшли правильного висновку про наявність підстав для застосування до відповідача правових наслідків прострочення грошового зобов'язання, встановлених законом (ч. 2 ст. 625 ЦК), у цьому випадку 3 % річних та інфляційних втрат.

Разом із тим, колегія суддів зазначає, що ІНФЛЯЦІЙНІ НАРАХУВАННЯ НА СУМУ БОРГУ, СПЛАТУ ЯКИХ ПЕРЕДБАЧЕНО Ч. 2 СТ. 625 ЦК, НЕ є штрафною санкцією, а ВИСТУПАЮТЬ СПОСОБОМ ЗАХИСТУ МАЙНОВОГО ПРАВА ТА ІНТЕРЕСУ, ЯКИЙ ПОЛЯГАЄ У ВІДШКОДУВАННІ МАТЕРІАЛЬНИХ ВТРАТ КРЕДИТОРА ВІД ЗНЕЦІНЕННЯ КОШТІВ ВНАСЛІДОК ІНФЛЯЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ ЗА ВЕСЬ ЧАС ПРОСТРОЧЕННЯ В ЇХ СПЛАТІ. 

Згідно зі ст. 3 ЗУ "Про індексацію грошових доходів населення" ІНДЕКС СПОЖИВЧИХ ЦІН (ІНДЕКС ІНФЛЯЦІЇ) ОБЧИСЛЮЄТЬСЯ СПЕЦІАЛЬНО УПОВНОВАЖЕНИМ ЦЕНТРАЛЬНИМ ОРГАНОМ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ В ГАЛУЗІ СТАТИСТИКИ і не пізніше 10 числа місяця, що настає за звітним, публікується в офіційних періодичних виданнях. Отже, повідомлені друкованими засобами масової інформації з посиланням на зазначений державний орган відповідні показники згідно з ст.ст. 17, 18 ЗУ "Про інформацію" є офіційними і можуть використовуватися господарським судом і учасниками судового процесу для визначення суми боргу.

Так, ОСКІЛЬКИ ІНДЕКС ІНФЛЯЦІЇ Є ЗМІННОЮ ВЕЛИЧИНОЮ, ПОЗИВАЧ, ЯКИЙ БАЖАЄ СТЯГНУТИ ЗАБОРГОВАНІСТЬ З УРАХУВАННЯМ ЦЬОГО ІНДЕКСУ, ПОВИНЕН У КОЖНОМУ КОНКРЕТНОМУ ВИПАДКУ ПОДАТИ ГОСПОДАРСЬКОМУ СУДУ ОБҐРУНТОВАНИЙ РОЗРАХУНОК ВІДПОВІДНОЇ СУМИ. 

Здійснюючи перерахунок інфляційних втрат, визначених позивачем, місцевий господарський суд не з'ясував, і це було залишено поза увагою суду апеляційної інстанції, яку саме методику їх розрахунку застосував позивач та не навів доводів щодо неправильності застосованої ним методики розрахунку, неможливості її застосування у цих спірних правовідносинах; при цьому в матеріалах справи також не міститься жодних заперечень відповідача з приводу правильності застосованої позивачем методики чи його контррозрахунку. 

Водночас колегія суддів зазначає, що Методика розрахунку базового індексу споживчих цін, затверджена наказом Державного комітету статистики України від 23.12.2011 № 386, посилання на яку для визначення поняття "індекс інфляції" міститься у оскаржених судових рішеннях, розроблена відповідно до ст. 14 ЗУ "Про державну статистику" та з метою виконання заходів щодо вдосконалення методології державних статистичних спостережень у галузі статистики для визначення показника зміни вартості фіксованого набору споживчих товарів робіт та послуг у поточному періоді до його вартості у базисному періоді; натомість спірне питання не стосується правильності визначення позивачем рівня інфляції чи індексу споживчих цін протягом спірного періоду (які визначалися уповноваженим органом на підставі такої Методики). 

☑️ Постанова КГС ВС від 31.05.2018 № 902/330/17: 

http://reyestr.court.gov.ua/Review/74570877

Ч. 2 СТ. 625 ЦК НЕ ОБМЕЖУЄ ПРАВА КРЕДИТОРА ЗВЕРНУТИСЯ ДО СУДУ ЗА ЗАХИСТОМ СВОГО ПРАВА, ЯКЩО ГРОШОВЕ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ НЕ ВИКОНУЄТЬСЯ Й ПІСЛЯ ВИРІШЕННЯ СУДОМ ПИТАННЯ ПРО СТЯГНЕННЯ ОСНОВНОГО БОРГУ.

Таким чином НАЯВНІСТЬ УХВАЛИ ПРО ЗАТВЕРДЖЕННЯ МИРОВОЇ УГОДИ НЕ ЗВІЛЬНЯЄ БОРЖНИКА ВІД ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА НЕВИКОНАННЯ ГРОШОВОГО ЗОБОВ'ЯЗАННЯ ТА НЕ ПОЗБАВЛЯЄ КРЕДИТОРА ПРАВА НА ОТРИМАННЯ СУМ, ПЕРЕДБАЧЕНИХ ЧАСТИНОЮ 2 СТАТТІ 625 ЦИВІЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ, оскільки право кредитора вимагати сплату боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способом захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредитору.

Оскільки ЧИННЕ ЗАКОНОДАВСТВО НЕ ПОВ'ЯЗУЄ ПРИПИНЕННЯ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ З ПОСТАНОВЛЕННЯМ СУДОВОГО РІШЕННЯ ЧИ ВІДКРИТТЯМ ВИКОНАВЧОГО ПРОВАДЖЕННЯ З ЙОГО ПРИМУСОВОГО ВИКОНАННЯ, а НАЯВНІСТЬ СУДОВОГО РІШЕННЯ ПРО ЗАДОВОЛЕННЯ ВИМОГ КРЕДИТОРА, ЯКЕ НЕ ВИКОНАНО БОРЖНИКОМ, не припиняє зобов'язальних правовідносин сторін вказаного договору та не звільняє останнього від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання, а також НЕ ПОЗБАВЛЯЄ КРЕДИТОРА ПРАВА НА ОТРИМАННЯ КОШТІВ, ПЕРЕДБАЧЕНИХ Ч. 2 СТ. 625 ЦК, тому висновок судів попередніх інстанцій про наявність правових підстав для застосування до спірних правовідносин положень ст. 625 ЦК є обґрунтованими.

Вказана правова позиція відображена в постановах ВСУ від 14.11.2011 у справі №3-116гс11, від 23.01.2012 у справі № 3-142гс11.

☑️ Постанова КГС ВС від 12.03.2018 № 914/712/16:

http://reyestr.court.gov.ua/Review/72704038 

Згідно вимог ст. 599 ЦК зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Відповідно до ст. 625 ЦК боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. 

Таким чином, законом встановлено обов'язок боржника у разі прострочення виконання грошового зобов'язання сплатити на вимогу кредитора суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції та трьох відсотків річних за весь час прострочення виконання зобов'язання.

Статтею 625 ЦК розміщена передбачені загальні правила відповідальності за порушення грошового зобов'язання які поширюються на всі види грошових зобов'язань.

Відповідно до ст. 509 ЦК зобов'язання виникають із підстав, встановлених ст. 11 ЦК.

За вимогами ст. 11 ЦК підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини, завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі, інші юридичні факти.

Таким чином, ГРОШОВЕ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ МОЖЕ ВИНИКАТИ МІЖ СТОРОНАМИ НЕ ТІЛЬКИ ІЗ ДОГОВІРНИХ ВІДНОСИН, А Й З ІНШИХ ПІДСТАВ, ЗОКРЕМА, І ФАКТУ НАЯВНОСТІ БОРГУ, ВСТАНОВЛЕНОГО РІШЕННЯМ СУДу.

ВИХОДЯЧИ ІЗ ПОЛОЖЕНЬ СТ. 625 ЦК, НАСЛІДКИ ПРОСТРОЧЕННЯ БОРЖНИКОМ ГРОШОВОГО ЗОБОВ'ЯЗАННЯ У ВИГЛЯДІ ІНФЛЯЦІЙНОГО НАРАХУВАННЯ НА СУМУ БОРГУ ТА ТРЬОХ ПРОЦЕНТІВ РІЧНИХ ВИСТУПАЮТЬ СПОСОБОМ ЗАХИСТУ МАЙНОВОГО ПРАВА ТА ІНТЕРЕСУ, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. ПРИ ЦЬОМУ ЗАЗНАЧЕНА НОРМА НЕ ОБМЕЖУЄ ПРАВА КРЕДИТОРА ЗВЕРНУТИСЯ ДО СУДУ ЗА ЗАХИСТОМ СВОГО ПРАВА, ЯКЩО ГРОШОВЕ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ НЕ ВИКОНУЄТЬСЯ Й ПІСЛЯ ВИРІШЕННЯ СУДОМ ПИТАННЯ ПРО СТЯГНЕННЯ ОСНОВНОГО БОРГУ.

Отже, у розумінні наведених приписів, ПОЗИВАЧ, ЯК КРЕДИТОР, ВПРАВІ ВИМАГАТИ СТЯГНЕННЯ В СУДОВОМУ ПОРЯДКУ СУМ ІНФЛЯЦІЙНИХ НАРАХУВАНЬ ТА ПРОЦЕНТІВ РІЧНИХ ДО ПОВНОГО ВИКОНАННЯ ГРОШОВОГО ЗОБОВ'ЯЗАННЯ. 

При цьому, БАЗОЮ (ОСНОВОЮ) ДЛЯ НАРАХУВАННЯ 3% РІЧНИХ ТА ІНФЛЯЦІЙНИХ ВТРАТ, ЗГІДНО З ВИМОГАМИ НАВЕДЕНОЇ НОРМИ, Є СУМА ОСНОВНОГО БОРГУ, НЕОБТЯЖЕНА ІНШИМИ НАРАХУВАННЯМИ, що спростовує доводи заявника про зворотнє.

☑️ Постанова КГС ВС від 07.02.2018 № 910/11249/17:

http://reyestr.court.gov.ua/Review/72124212 

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог в частині стягнення з відповідача -2 6 365 261,04 грн. курсової різниці станом на 01.03.2017, місцевий господарський СУД, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, ПРАВИЛЬНО ВИХОДИВ З ТОГО, ЩО В РІШЕННІ СУДУ від 16.05.2016 у справі №910/2114/16 РОЗМІР ОСНОВНОГО БОРГУ відповідача-2 в сумі 3 284 010,86 доларів США ВИЗНАЧЕНИЙ ЗА КУРСОМ НБУ станом на 03.02.2016 у розмірі 83 649 091,57 грн, що з урахуванням ПДВ становив 100 378 909,88 грн, тобто сума основного боргу була скоригована на курсову різницю згідно з положеннями договору і подальше коригування при цієї суми при виконанні судового рішення на курсову різницю, застосування якої передбачено умовами договору при розрахунках за поставлену продукцію є неможливим, оскільки фактично змінює суму боргу, визначену рішенням суду. У зв'язку з цим не підлягає задоволенню і вимога про стягнення 26 158,61 грн. 3% річних, нарахованих позивачем на цю курсову різницю. 

Разом з тим, ВНАСЛІДОК ПОСТАНОВЛЕННЯ СУДОМ ВКАЗАНОГО РІШЕННЯ У ВІДПОВІДАЧА -2 перед позивачем ІСНУВАЛО БОРГОВЕ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ, СУМА ЯКОГО ВИЗНАЧЕНА В ГРИВНЯХ, А ТОМУ ЗА ЙОГО НЕСВОЄЧАСНЕ ВИКОНАННЯ НАСТАЮТЬ НАСЛІДКИ, ПЕРЕДБАЧЕНІ СТ. 625 ЦК УКРАЇНИ.

Згідно зі статтею 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.

Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Виходячи із положень зазначеної норми, наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у вигляді інфляційного нарахування на суму боргу та трьох процентів річних виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. При цьому ЗАЗНАЧЕНА НОРМА НЕ ОБМЕЖУЄ ПРАВА КРЕДИТОРА ЗВЕРНУТИСЯ ДО СУДУ ЗА ЗАХИСТОМ СВОГО ПРАВА, ЯКЩО ГРОШОВЕ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ НЕ ВИКОНУЄТЬСЯ Й ПІСЛЯ ВИРІШЕННЯ СУДОМ ПИТАННЯ ПРО СТЯГНЕННЯ ОСНОВНОГО БОРГУ. Оскільки чинне законодавство не пов'язує припинення зобов'язання з постановленням судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов'язань боржника та не виключає його відповідальності за порушення строків розрахунків, то висновки господарських судів про відсутність підстав для стягнення з відповідача -2 на користь позивача інфляційних втрат, нарахованих на суму боргу за період з 04.02.2016 по 15.02.2017, висновки господарських судів є помилковими, з огляду на таке.

Господарські суди при вирішенні спору правильно зазначили про те, що офіційний індекс інфляції, який розраховується Держкомстатом, визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України, тобто купівельної спроможності гривні, а не іноземної валюти , а тому індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України - гривня, іноземна валюта індексації не підлягає, а НОРМА Ч. 2 СТ. 625 ЦК ЩОДО СПЛАТИ БОРГУ З УРАХУВАННЯ ВСТАНОВЛЕНОГО ІНДЕКСУ ІНФЛЯЦІЇ ПОШИРЮЮТЬСЯ ЛИШЕ НА ВИПАДКИ ПРОСТРОЧЕННЯ ГРОШОВОГО ЗОБОВ'ЯЗАННЯ, ВИЗНАЧЕНОГО У ГРИВНЯХ. А У ВИПАДКУ ПОРУШЕННЯ ГРОШОВОГО ЗОБОВ'ЯЗАННЯ, ПРЕДМЕТОМ ЯКОГО Є ГРОШОВІ КОШТИ, ВИРАЖЕНІ В ГРИВНЯХ З ВИЗНАЧЕННЯМ ЕКВІВАЛЕНТУ В ІНОЗЕМНІЙ ВАЛЮТІ, ІНФЛЯЦІЙНІ ВТРАТИ СТЯГНЕННЮ НЕ ПІДЛЯГАЮТЬ, оскільки втрати від знецінення національної валюти внаслідок інфляції відновлені еквівалентом іноземної валюти. Але при цьому суди помилково не врахували, що такі обставини існували до постановлення рішення суду від 16.05.2016 у справі №910/2114/16 і саме у зв'язку з цим вказане рішення було скасовано в частині стягнення з відповідача -2 інфляційних втрат. 

ВАРТІСТЬ ПОСТАВЛЕНОЇ ПОЗИВАЧЕМ ПРОДУКЦІЇ БУЛА ВИЗНАЧЕНА В ЕКВІВАЛЕНТІ ІНОЗЕМНОЇ ВАЛЮТИ станом на 03.02.2016 (а.с.22,т.1). В ПОДАЛЬШОМУ ЦЯ СУМА ВНАСЛІДОК НЕСВОЄЧАСНОГО ВИКОНАННЯ ВІДПОВІДАЧЕМ -2 РІШЕННЯ СУДУ ВІД 16.05.2016 знецінювалася внаслідок інфляційних процесів З МОМЕНТУ ВИЗНАЧЕННЯ СУМИ ОСНОВНОГО БОРГУ У ГРИВНЯХ ДО МОМЕНТУ ЙОГО ПОГАШЕННЯ відповідачем -2. А тому рішення господарських судів в частині відмови у стягненні інфляційних втрат не відповідають вказаним вище нормам закону, що регулюють спірні правовідносини.

‼️ЦИВІЛЬНЕ СУДОЧИНСТВО‼️:

☑️ Постанова КЦС ВС від 12.11.2018 № 643/953/17 (провадження № 61-33155св18):

http://reyestr.court.gov.ua/Review/77801633

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У ПОСТАНОВІ ВІД 04 ЛИПНЯ 2018 РОКУ У СПРАВІ № 310/11534/13-Ц (провадження № 14-154цс18) ВЕЛИКА ПАЛАТА ВЕРХОВНОГО СУДУ ВІДСТУПИЛА ВІД ПРАВОВИХ ВИСНОВКІВ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ, ВИКЛАДЕНИХ У ПОСТАНОВАХ: ВІД 23 ВЕРЕСНЯ 2015 РОКУ У СПРАВІ № 6-1206ЦС15, ВІД 21 ВЕРЕСНЯ 2016 РОКУ У СПРАВІ № 6-1252ЦС16.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18) зроблено висновок, що ЗВЕРНЕННЯ З ПОЗОВОМ ПРО ДОСТРОКОВЕ СТЯГНЕННЯ КРЕДИТУ НЕЗАЛЕЖНО ВІД СПОСОБУ ТАКОГО СТЯГНЕННЯ ЗМІНЮЄ ПОРЯДОК, УМОВИ І СТРОК ДІЇ КРЕДИТНОГО ДОГОВОРУ. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. РІШЕННЯ СУДУ ПРО СТЯГНЕННЯ ЗАБОРГОВАНОСТІ ЧИ ЗВЕРНЕННЯ СТЯГНЕННЯ НА ЗАСТАВЛЕНЕ МАЙНО ЗАСВІДЧУЄ ТАКІ ЗМІНИ. Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється у разі пред'явлення до позичальника вимог згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. НАЯВНІСТЬ СУДОВОГО РІШЕННЯ ПРО ДОСТРОКОВЕ ЗАДОВОЛЕННЯ ВИМОГ КРЕДИТОРА ЩОДО ВСІЄЇ СУМИ ЗАБОРГОВАНОСТІ, ЯКЕ БОРЖНИК ВИКОНАВ НЕ В ПОВНОМУ ОБСЯЗІ, НЕ Є ПІДСТАВОЮ ДЛЯ НАРАХУВАННЯ ПРОЦЕНТІВ ТА ПЕНІ за кредитним договором, який у цій частині змінений кредитором, що засвідчено в судовому рішенні. Якщо за рішенням про звернення стягнення на предмет застави заборгованість за кредитним договором указана в такому рішенні у повному обсязі, КРЕДИТОР МАЄ ПРАВО НА ОТРИМАННЯ ГАРАНТІЙ НАЛЕЖНОГО ВИКОНАННЯ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ ВІДПОВІДНО ДО ЧАСТИНИ ДРУГОЇ СТАТТІ 625 ЦК УКРАЇНИ.

Таким чином у справі, що переглядається, після рішення Московського районного суду м. Харкова від 30 липня 2009 року та рішення Московського районного суду м. Харкова від 04 вересня 2009 року, якими на користь банку було стягнуто достроково заборгованість по кредитним договорам, банк мав право на стягнення з відповідача тільки сум, передбачених положенням ч. 2 ст. 625 ЦК.

☑️ Постанова КЦС ВС від 07.11.2018 № 351/1345/15-ц (провадження № 61-9725св18):

http://reyestr.court.gov.ua/Review/77696342

У постанові від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18) Велика Палата Верховного Суду відступила від правових висновків Верховного Суду України, викладених у постановах: від 23 вересня 2015 року у справі № 6-1206цс15, від 21 вересня 2016 року у справі № 6-1252цс16.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18) зроблено висновок, що звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Рішення суду про стягнення заборгованості чи звернення стягнення на заставлене майно засвідчує такі зміни. Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється у разі пред'явлення до позичальника вимог згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. Наявність судового рішення про дострокове задоволення вимог кредитора щодо всієї суми заборгованості, яке боржник виконав не в повному обсязі, не є підставою для нарахування процентів та пені за кредитним договором, який у цій частині змінений кредитором, що засвідчено в судовому рішенні. ЯКЩО ЗА РІШЕННЯМ ПРО ЗВЕРНЕННЯ СТЯГНЕННЯ НА ПРЕДМЕТ ЗАСТАВИ ЗАБОРГОВАНІСТЬ ЗА КРЕДИТНИМ ДОГОВОРОМ УКАЗАНА В ТАКОМУ РІШЕННІ У ПОВНОМУ ОБСЯЗІ, КРЕДИТОР МАЄ ПРАВО НА ОТРИМАННЯ ГАРАНТІЙ НАЛЕЖНОГО ВИКОНАННЯ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ ВІДПОВІДНО ДО Ч. 2 СТ. 625 ЦК.

Таким чином у справі, що переглядається, після рішення Апеляційного суду Івано-Франківської області від 11 вересня 2013 року, яким на користь банку було стягнуто достроково заборгованість по кредитному договору № 010/14-10-597 G109 від 20 серпня 2007 року та звернуто стягнення на предмет іпотеки, банк мав право на стягнення з відповідача тільки сум, передбачених положенням частини другої статті 625 ЦК України.

Встановивши, що рішенням Апеляційного суду Івано-Франківської області від 11 вересня 2013 року з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 стягнуто в солідарному порядку на користь ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» достроково заборгованість по кредитному договору № 010/14-10-597 G109 від 20 серпня 2007 року та звернуто стягнення на предмет іпотеки, суди зробили неправильний висновок про задоволення позову про стягнення відсотків за кредитним договором, нарахованих після звернення до суду про дострокове стягнення заборгованості по кредитному договору, та пені.

☑️ Постанова КЦС ВС від 17.10.2018 № 325/1387/15-ц (№ 61-25690св18):

http://reyestr.court.gov.ua/Review/77521239

Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги з посиланням на неврахування судами попередніх інстанції правових висновків Верховного Суду України про те, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконано боржником, не припиняє правовідносини сторін кредитного договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання й не позбавляє права на отримання процентів за користування кредитом і штрафних санкцій, передбачених умовами договору та ЦК України. А також те, що проценти за кредитом та пеня за процентами підлягають стягненню з відповідача у межах строку позовної давності до дня звернення банку до суду з позовом.

Велика Палата Верховного Суду постановою від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18) відступила від правового висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 02 грудня 2015 року у справі № 6-249цс15 року.

Постановою від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18) Велика Палата Верховного Суду відступила від правових висновків Верховного Суду України, викладених у постановах: від 23 вересня 2015 року у справі № 6-1206цс15, від 21 вересня 2016 року у справі № 6-1252цс16.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Велика Палата Верховного Суду у вказаних постановах дійшла правового висновку про те, що після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.

ПІСЛЯ ЗВЕРНЕННЯ З ПОЗОВОМ ПРО ДОСТРОКОВЕ СТЯГНЕННЯ КРЕДИТУ НЕЗАЛЕЖНО ВІД СПОСОБУ ТАКОГО СТЯГНЕННЯ ЗМІНЮЄТЬСЯ ПОРЯДОК, УМОВИ І СТРОК ДІЇ КРЕДИТНОГО ДОГОВОРУ. НА ЧАС ЗВЕРНЕННЯ З ТАКИМ ПОЗОВОМ ВВАЖАЄТЬСЯ, ЩО НАСТАВ СТРОК ВИКОНАННЯ ДОГОВОРУ В ПОВНОМУ ОБСЯЗІ.

ПРАВО КРЕДИТОРА НАРАХОВУВАТИ ПЕРЕДБАЧЕНІ ДОГОВОРОМ ПРОЦЕНТИ ЗА КРЕДИТОМ ПРИПИНЯЄТЬСЯ, КРЕДИТОР МАЄ ПРАВО НА ОТРИМАННЯ ГАРАНТІЙ НАЛЕЖНОГО ВИКОНАННЯ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ ВІДПОВІДНО ДО ЧАСТИНИ ДРУГОЇ СТАТТІ 625 ЦК, А НЕ У ВИГЛЯДІ СТЯГНЕННЯ ПРОЦЕНТІВ ТА НЕУСТОЙКИ.

Таким чином у справі, яка переглядається, після рішення Приазовського районного суду Запорізької області від 29 березня 2010 року, яким на користь банку з ОСОБА_5 була достроково стягнута кредитна заборгованість за кредитним договором від 07 травня 2007 року у повному обсязі, БАНК МАВ ПРАВО НА СТЯГНЕННЯ З ВІДПОВІДАЧА ТІЛЬКИ СУМ, ПЕРЕДБАЧЕНИХ ПОЛОЖЕННЯМ Ч. 2 СТ. 625 ЦК УКРАЇНИ, ПРОТЕ ЗВЕРНУВСЯ ДО СУДУ З ПОЗОВОМ ПРО СТЯГНЕННЯ 3 % РІЧНИХ ПІСЛЯ СПЛИВУ СТРОКУ ПОЗОВНОЇ ДАВНОСТІ, ПРО ЗАСТОСУВАННЯ НАСЛІДКІВ ЯКОГО БУЛО ЗАЯВЛЕНО ВІДПОВІДАЧЕМ У СУДІ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ, ЩО Є ПІДСТАВОЮ ДЛЯ ВІДМОВИ У ЗАДОВОЛЕННІ ПОЗОВУ.

☑️ Постанова КЦС ВС від 08.08.2018 № 209/1010/15-ц (провадження № 61-1708св18):

http://reyestr.court.gov.ua/Review/75894382

30 вересня 2009 року кредитор звернувся до суду із позовом про дострокове повернення кредиту та платежів за ним, тобто відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України та умов укладеного договору змінив строк виконання основного зобов'язання. 

Починаючи з цієї дати відповідач мав обов'язок повернути всю заборгованість за договором, а не вносити її періодичними платежами, оскільки останні були розраховані у межах строку кредитування.

Отже, припис абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування.

Враховуючи викладене, ПРАВО КРЕДИТОДАВЦЯ НАРАХОВУВАТИ ПЕРЕДБАЧЕНІ ДОГОВОРОМ ПРОЦЕНТИ ЗА КРЕДИТОМ ПРИПИНЯЄТЬСЯ ПІСЛЯ СПЛИВУ ВИЗНАЧЕНОГО ДОГОВОРОМ СТРОКУ КРЕДИТУВАННЯ ЧИ У РАЗІ ПРЕД'ЯВЛЕННЯ ДО ПОЗИЧАЛЬНИКА ВИМОГИ ЗГІДНО З Ч. 2 СТ. 1050 ЦК. В ОХОРОННИХ ПРАВОВІДНОСИНАХ ПРАВА ТА ІНТЕРЕСИ ПОЗИВАЧА ЗАБЕЗПЕЧЕНІ Ч. 2 СТ. 625 ЦК УКРАЇНИ, ЯКА РЕГЛАМЕНТУЄ НАСЛІДКИ ПРОСТРОЧЕННЯ ВИКОНАННЯ ГРОШОВОГО ЗОБОВ'ЯЗАННЯ.

Зазначена правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду № 14-10цс18. 

Таким чином, зі спливом строку кредитування припинилося право кредитора нараховувати проценти за кредитом, тобто після 30 вересня 2009 року позивач не міг такі проценти нараховувати. 

Крім того, оскільки право позивача нараховувати проценти за кредитом припинилося зі спливом строку кредитування, то необґрунтованою є вимога позивача про стягнення нарахованої на проценти неустойки.

☑️ Постанова КЦС ВС від 11.07.2018 № 608/1489/17-ц (провадження № 61-22517св18):

http://reyestr.court.gov.ua/Review/75581179

Рішенням апеляційного суду Тернопільської області від 20 лютого 2017 року стягнуто з ОСОБА_4 та його поручителя - ОСОБА_7 заборгованість за кредитним договором, а саме: 17 092 доларів 55 центів США - заборгованість по тілу кредиту, 644 доларів 06 центів США - заборгованість по процентам, 71 доларів 99 центів США - комісії та 324 грн 51 коп. - штрафу. Вищевказана заборгованість стягнута станом на 21 травня 2015 року (а. с. 36-39).

Зазначене РІШЕННЯ апеляційного суду позивачем ВИКОНАНО ЛИШЕ У ВЕРЕСНІ 2017 року, що підтверджується довідкою Чортківського міськрайонного відділу державної виконавчої служби головного територіального управління юстиції у Тернопільській області (а. с. 17).

Відповідно до статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно з частинами першої та другої статті 651 ЦК зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_4, апеляційний суд на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, дійшов правильного висновку про те, що правових підстав для розірвання кредитного договору з підстав, передбачених ст.ст. 651, 652 ЦК, статтею 17 ЗУ «Про іпотеку», відсутні, оскільки ПАТ КБ «ПриватБанк», як сторона оспорюваного правочину, своєї згоди на розірвання кредитного договору не надавало, а позивач, як позичальник і боржник, порушив умови кредитного договору, неналежно його виконував, а ЗГІДНО ЗІ СТ. 599 ЦК ЗОБОВ'ЯЗАННЯ ПРИПИНЯЄТЬСЯ ВИКОНАННЯМ, ПРОВЕДЕНИМ НАЛЕЖНИМ ЧИНОМ. 

НЕНАЛЕЖНЕ, НЕСВОЄЧАСНЕ ВИКОНАННЯ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ, НЕСВОЄЧАСНЕ ВИКОНАННЯ РІШЕННЯ СУДУ, ЯКИМ СТЯГНУТО КРЕДИТНУ ЗАБОРГОВАНІСТЬ, ПОРУШУЄ ПРАВА ТА ІНТЕРЕСИ КРЕДИТОДАВЦЯ, ЯКІ У ВКАЗАНИХ ПРАВОВІДНОСИНАХ ЗАХИЩАЄ ЧАСТИНА ДРУГА СТАТТІ 625 ЦК УКРАЇНИ, ЩО РЕГЛАМЕНТУЄ НАСЛІДКИ ПРОСТРОЧЕННЯ ВИКОНАННЯ ГРОШОВОГО ЗОБОВ'ЯЗАННЯ. 

Ураховуючи викладене, ПОСИЛАННЯ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ НА ТЕ, ЩО ОСОБА_4 НАЛЕЖНИМ ЧИНОМ ВИКОНАВ РІШЕННЯ СУДУ І ЗОБОВ'ЯЗАННЯ ПРИПИНЯЄТЬСЯ Є БЕЗПІДСТАВНИМИ.

СУДОВА ПРАКТИКА ВЕРХОВНОГО СУДУ У СПРАВАХ ВИЗНАННЯ ОСОБИ НЕДІЄЗДАТНОЮ

📌Постанова Верховного Суду від 30.11.2023 у справі № 569/4466/23: при зверненні із заявою про визнання фізичної особи недієздатною вимога про необхідність подавати разом із заявою докази, що підтверджують викладені в заяві обставини (ч. 2 ст. 83 ЦПК України), не має застосовуватися. 

Законодавець у справах окремого провадження наділив суд можливістю за власною ініціативою витребувати необхідні докази.

https://reyestr.court.gov.ua/Review/115409101

📌Постанова Верховного Суду від 14.12.2022 року у справі № 637/909/21: відповідно до ч. 2 ст. 299 ЦПК України судові витрати, пов’язані з провадженням справи про визнання фізичної особи недієздатною або обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, відносяться на рахунок держави.

Здійснюючи розширене тлумачення застосування ч. 2 ст. 299 ЦПК України, ВС дійшов висновку, що на рахунок держави у справах окремого провадження про визнання фізичної особи недієздатною відносяться всі судові витрати – як судовий збір, так і витрати, пов’язані з розглядом справи, що узгоджується з правилом, яке сформульоване в ч. 1 ст. 133 ЦПК України.

https://reyestr.court.gov.ua/Review/108025974

📌Постанова Верховного Суду від 07.10.2020 у справі № 195/1605/16-ц: особа, щодо якої розглядається справа окремого провадження про визнання її недієздатною, має право на участь у слуханні справи та на справедливий розгляд своєї справи. Зокрема, така особа повинна бути повідомлена про розгляд справи, їй має бути роз’яснено її права, вона повинна мати можливість за бажання скористатися безоплатною правовою допомогою і брати участь у судових засіданнях. Навіть у разі наявності реальних, доведених застережень щодо небезпеки безпосередньої участі цієї особи у розгляді справи для інших осіб або для неї самої суд повинен, принаймні, мати візуальний контакт із такою особою, а краще опитати її (за необхідності – дистанційно, у режимі відеоконференції). Якщо на момент розгляду справи особа позбавлена волі як психічно хвора, суд має перевірити законність підстав позбавлення волі такої особи, щоб гарантувати права людини на свободу та справедливий суд.

https://reyestr.court.gov.ua/Review/92315156

📌Постанова Верховного Суду від 29.03.2021 у справі №184/858/19: опіка над фізичною особою в разі визнання її недієздатною встановлюється в судовому порядку після подання органом опіки і піклування щодо особи, яка може здійснювати піклування над недієздатною.

https://reyestr.court.gov.ua/Review/95905041

ВИЗНАННЯ ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ НЕДІЄЗДАТНОЮ

У справах про визнання фізичної особи недієздатною не вимагається подання разом із заявою доказів, що підтверджують викладені в заяві обставини – КЦС ВС

При зверненні із заявою про визнання фізичної особи недієздатною вимога про необхідність подавати разом із заявою докази, що підтверджують викладені в заяві обставини (ч. 2 ст. 83 ЦПК України), не має застосовуватися.

Законодавець у справах окремого провадження наділив суд можливістю за власною ініціативою витребувати необхідні докази.

У справі, яку переглядав Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду, заявник звернувся із заявою про визнання матері недієздатною та призначення його опікуном.

Суд першої інстанції залишив цю заяву без руху для виправлення недоліків: зазначення доказів, які підтверджують обставини, що свідчать про хронічний, стійкий психічний розлад, внаслідок чого особа не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, та долучення доказів, що підтверджують такі обставини.

Позивач подав заяву про усунення недоліків, у якій зазначив, що відповідно до вимог частин 1, 2 ст. 76 ЦПК України доказом є, зокрема, висновок експерта. У заяві міститься клопотання про проведення судово-психіатричної експертизи та зазначено, що висновок експерта і буде доказом, який підтвердить обставини, що свідчать про хронічний, стійкий психічний розлад у його матері, який виник у неї після перенесених п’яти інсультів і внаслідок чого вона не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.

Суд першої інстанції, з посиланням на ч. 1 ст. 83 ЦПК України, вважав, що заявник не виконав вимоги ухвали про залишення заяви без руху, оскільки не долучив докази: виписки з історії хвороби психіатричних закладів (амбулаторної картки хворого), довідки про знаходження, перебування на обліку особи у психіатричних лікувальних закладах тощо. Тобто заявник не надав жодних доказів. Апеляційний суд залишив ухвалу суду першої інстанції про повернення заяви без змін.  

КЦС ВС скасував попередні судові рішення, направив справу до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження, зробивши такі правові висновки.

Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру (ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).

Збирання доказів у цивільних справах не є обов’язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом (ч. 2 ст. 13 ЦПК України).

Законодавець визначив на рівні процесуального закону особливості, пов’язані з розглядом справ окремого провадження. Такі особливості проявляються в тому, що при розгляді справ не застосовуються положення щодо змагальності (ст. 12 ЦПК України) та меж судового розгляду (ст. 13 ЦПК України). Законодавець у справах окремого провадження наділив суд можливістю за власною ініціативою витребувати необхідні докази. Тільки в окремих випадках законодавець встановив необхідність подання разом із заявою доказів, що підтверджують викладені в заяві обставини (наприклад, у ч. 2 ст. 318 ЦПК України).

У ч. 3 ст. 297 ЦПК України не міститься вимоги разом із заявою про визнання фізичної особи недієздатною подати докази, що підтверджують викладені в заяві обставини.

З урахуванням того, що законодавець у справах окремого провадження наділив суд можливістю за власною ініціативою витребувати необхідні докази та що в ч. 3 ст. 297 ЦПК України не міститься вимоги разом із заявою подати докази, ч. 2 ст. 83 цього Кодексу не має застосовуватися до випадків подання заяви про визнання фізичної особи недієздатною.

Таким чином, суди зробили помилковий висновок про визнання неподаною та повернення заяви. Тому оскаржені судові рішення ВС скасував, справу направив до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі.

Постанова Верховного Суду від 30 листопада 2023 року у справі № 569/4466/23 (провадження № 61-6986св23) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/115409101.

Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – https://lpd.court.gov.ua.

СПІР З ПРАВА ВЛАСНОСТІ

🔥Постанова КЦС ВС від 14.12.2023 № 334/7442/19 (61-11674св23), Суддя-доповідач: Крат В. І.,   https://reyestr.court.gov.ua/Review/115821711

✅Спільна часткова власність є специфічною конструкцією, оскільки, існує: (а) множинність суб`єктів. Для права власності характерна наявність одного суб`єкта, якому належить відповідне майно (наприклад, один будинок - один власник). Навпаки, спільна часткова власність завжди відзначається множинністю суб`єктів (наприклад, один будинок - два співвласники); (б) єдність об`єкта. Декільком учасникам спільної часткової власності завжди належить певна сукупність майна. Частка в праві спільної часткової власності, що належить кожному з співвласників, виступає не як частина речі й не як право на частину речі, а як частина права на всю річ як єдине ціле

✔️Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч.1 ст.15, ч.1 ст.16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову ВС у складі колегії суддів Другої судової палати КЦС від 15.03.2023 в справі №753/8671/21 (провадження №61-550св22), постанову ВС у складі ОП КЦС від 18.09.2023 у справа № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21).

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову ВС у складі ОП КЦС від 05.09.2019 в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати КЦС від 08.11.2023 в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23).

Спільна часткова власність є специфічною конструкцією, оскільки, існує:

(а) множинність суб`єктів. Для права власності характерна наявність одного суб`єкта, якому належить відповідне майно (наприклад, один будинок - один власник). Навпаки, спільна часткова власність завжди відзначається множинністю суб`єктів (наприклад, один будинок - два співвласники);

(б) єдність об`єкта. Декільком учасникам спільної часткової власності завжди належить певна сукупність майна. Частка в праві спільної часткової власності, що належить кожному з співвласників, виступає не як частина речі й не як право на частину речі, а як частина права на всю річ як єдине ціле. Тобто право спільної часткової власності поширюється на все спільне майно, а частка в праві спільної часткової власності не стосується частки майна (див. постанову ВС в складі ОП КЦС від 06.11.2023 в справі №707/2516/18 (провадження № 61-5919сво22).

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (ст.387 ЦК України).

Віндикаційний позов - це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: (а) фізично - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; (б) «юридично» - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб`єктом (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 липня 2020 року в справі № 752/13695/18 (провадження № 61-6415св19).

Виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати КЦС від 20.03.2019 в справі № 521/8368/15-ц (провадження № 61-17779св18).

Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів ст.387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог ст.387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (див. постанову ВП ВС від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18).

Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (див. принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю у п.89 постанови ВП ВС від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц). Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (п.9 ч.1 ст.27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Цей припис слід розуміти так, що рішення суду про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. На підставі такого рішення суду для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем, не потрібно окремо скасовувати запис про державну реєстрацію права власності за відповідачем. Відтак, пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права (див. постанову ВП ВС від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18).

Відповідно до усталеної практики ВП ВС якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права. Задоволення віндикаційного позову є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Водночас такий запис вноситься виключно в разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою (див. п.84, 85 постанови ВП ВС від 09.11.2021 у справі № 466/8649/16-ц (провадження № 14-93цс20).

У постанові ВП ВС від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20) вказано, що «6.21. Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові».

Касаційний суд неодноразово звертав увагу, що в подібних випадках належним способом захисту особи, яка втратила володіння річчю, є віндикаційний позов (див. постанову ВС в складі колегії суддів Другої судової палати КЦС від 30.10.2019 в справі №686/7635/18 (провадження № 61-3799св19), постанову ВС в складі колегії суддів Другої судової палати КЦС від 30.07.2020 в справі № 752/13695/18 (провадження № 61-6415св19), постанову ВС в складі колегії суддів Другої судової палати КЦС від 09.09.2020 в справі №355/1177/17 (провадження № 61-40418св18), постанову ВС в складі колегії суддів Другої судової палати КЦС від 12.01.2022 в справі № 703/1191/20 (провадження № 61-19324св21), постанову ВС в складі колегії суддів Другої судової палати КЦС від 08.09.2021 в справі № 759/6680/14-ц (провадження № 61-6374св20), постанову ВС в складі колегії суддів Другої судової палати КЦС від 21.07.2022 в справі № 201/1526/20 (провадження № 61-1723св22), постанову ВС в складі колегії суддів Першої судової палати КЦС від 07.12.2022 в справі №953/1904/20 (провадження № 61-10944св21), постанову ВС в складі колегії суддів Другої судової палати КЦС від 01.03.2023 в справі № 442/3663/20 (провадження № 61-6501св21), постанову ВС в складі колегії суддів Третьої судової палати КЦС від 31.03.2023 в справі №354/859/20 (провадження № 61-12057св22), постанову ВС в складі колегії суддів Другої судової палати КЦС від 04.10.2023 в справі №359/9857/20 (провадження № 61-6778св23), постанову ВС в складі колегії суддів Першої судової палати КЦС від 08.11.2023 в справі № 297/1990/21 (провадження № 61-10477св 23).

У справі, що переглядається:

ОСОБА_1 (позивач) та ОСОБА_3 (відповідачка) в договірних відносинах не перебувають, на думку позивача він є співвласником спірного майна, проте право власності на це майно зареєстроване за відповідачкою;

позовної вимоги про витребування спірного майна позивач не заявляв;

суди не звернули увагу на те, що належним способом захисту права спільної власності ОСОБА_1 (позивач) є віндикаційний позов, про витребування спірного майна від ОСОБА_3 (відповідачки).

Тому судові рішення в оскарженій частині належить скасувати, та в задоволенні позовної вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер 31691735 від 04.10.2016 реєстратора Музичко С. В. виконавчого комітету Орлянської сільської ради Василівського району Запорізької області про державну реєстрацію за ОСОБА_3 права власності на житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_2 слід відмовити.

Аргумент касаційної скарги про те, що належним відповідачем має бути державний реєстратор, а не ОСОБА_3 , касаційний суд відхиляє з таких підстав.

Пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.

У пункті 31 постанови ВП ВС від 23.01.2019 у справі № 911/1681/18 зазначено, що: «спір про скасування рішення, запису щодо скасування права власності на об`єкт нерухомого майна має розглядатися як спір, пов`язаний з порушенням цивільних прав ТОВ «Аверс-Сіті» на спірний об`єкт нерухомості. Належним відповідачем у такій справі є особа, право на майно якої оспорюється та щодо якої здійснено відповідний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Участь державного реєстратора як співвідповідача (якщо позивач вважає його винним у порушенні прав) у спорі не змінює його цивільно-правового характеру».

У пунктах 36-38 постанови ВП ВС від 12.12.2018 у справі № 570/3439/16-ц вказано, що: «державний реєстратор є неналежним відповідачем у справі № 570/3439/16-ц стосовно внесення до державного реєстру речових прав на нерухоме майно записів про державну реєстрацію права власності на житловий будинок і земельну ділянку за третьою особою. Належним відповідачем у такій справі має бути третя особа, з якою позивач, на її думку, має право спільної сумісної власності на вказані об`єкти. Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (пункт 41 постанови ВП ВС від 17.04.2018 у справі № 523/9076/16-ц). Встановивши, що позов пред`явлений до неналежного відповідача та відсутні визначені процесуальним законом підстави для заміни неналежного відповідача належним, суд відмовляє у позові до такого відповідача. Отже, помилковими є висновки судів першої й апеляційної інстанцій, які задовольнили позов до державного реєстратора про відновлення шляхом внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно записів про державну реєстрацію права власності третьої особи на житловий будинок і земельну ділянку».

Аналогічні висновки містяться у постановах ВП ВС від 12.12.2018 року у справі № 372/51/16-ц; від 17.04.2018 у справі № 523/9076/16-ц; від 21.11.2018 у справі № 127/93/17-ц; від 13.11.2019 у справі № 755/9215/15-ц.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку про те, що судові рішення в оскарженій частині ухвалені без додержання норм матеріального права. У зв`язку з наведеним, касаційний суд вважає, що: касаційну скаргу слід задовольнити; судові рішення в частині задоволеної позовної вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер 31691735 від 04.10.2016 реєстратора Музичко С. В. виконавчого комітету Орлянської сільської ради Василівського району Запорізької області про державну реєстрацію за ОСОБА_3 права власності на житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_2 скасувати і прийняти нове рішення, яким відмовити у її задоволенні.

🤗Канал ЦДСП у "Telegram": https://t.me/cdoslidzennasp

ПОЗОВ ПРО ВЗНАННЯ НЕДОСТОВІРНОЮ ТА ТАКОЮ, ЩО ПРИНИЖУЄ ЙОГО ЧЕСТЬ, ГІДНІСТЬ ТА ДІЛОВУ РЕПУТАЦІЮ ІНФОРМАЦІЮ, ПУБЛІЧНО ПОШИРЕНУ В МЕРЕЖІ ІНТЕРНЕТ, ЗОБОВ'ЯЗАННЯ СПРОСТУВАТИ НЕДОСТОВІРНУ ІНФОРМАЦІЮ ТА ВИДАЛИТИ СТАТТІ З МРЕЖІ ІНТЕРНЕТ

🔥Постанова КЦС ВС від 11.10.2023 № 756/10624/21(61-1711св23), Суддя-доповідач: Дундар І. О., https://reyestr.court.gov.ua/Review/114187195

✅У разі поширення інформації в мережі Інтернет, яка порушує особисте немайнове право особи, вимога про видалення статті з мережі Інтернет є належним способом захисту.

✔️Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 червня 2022 року у справі № 742/1440/21 (провадження № 61-3481св22) зазначено, що «у пункті 6.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 листопада 2019 року у справі № 904/4494/18 (провадження № 12-110гс19) викладено висновок про те, що належним відповідачем у разі поширення оспорюваної інформації в мережі Інтернет є автор відповідного інформаційного матеріалу та власник веб-сайту, особи яких позивач повинен установити та зазначити в позовній заяві. Якщо автор поширеної інформації невідомий або його особу та/чи місце проживання (місцезнаходження) неможливо встановити, а також коли інформація є анонімною і доступ до сайту - вільним, належним відповідачем є власник веб-сайту, на якому розміщено зазначений інформаційний матеріал, оскільки саме він створив технологічну можливість та умови для поширення недостовірної інформації. Дані про власника веб-сайту можуть бути витребувані відповідно до положень процесуального законодавства в адміністратора системи реєстрації та обліку доменних назв та адреси українського сегмента мережі Інтернет. Згідно з усталеною практикою у сфері реєстрації і користування доменними іменами у мережі Інтернет, власником веб-сайту може бути інша особа, ніж реєстрант доменного імені, яким адресується такий веб-сайт. У таких випадках, власник веб-сайту визначається у договорі, укладеному з реєстрантом доменного імені. Інформація щодо власника веб-сайту може бути отримана у хостинг-провайдера веб-сайту».

У статті 1 Закону України «Про авторське право і суміжні права» (у редакції Закону № 1977-VIII від 23 березня 2017 року) передбачено, що веб-сайт - це сукупність даних, електронної (цифрової) інформації, інших об`єктів авторського права і (або) суміжних прав тощо, пов`язаних між собою і структурованих у межах адреси веб-сайту і (або) облікового запису власника цього веб-сайту, доступ до яких здійснюється через адресу мережі Інтернет, що може складатися з доменного імені, записів про каталоги або виклики і (або) числової адреси за Інтернет-протоколом; веб-сторінка - це складова частина веб-сайту, що може містити дані, електронну (цифрову) інформацію, інші об`єкти авторського права і (або) суміжних прав тощо; власник веб-сайту - це особа, яка є володільцем облікового запису та встановлює порядок і умови використання веб-сайту. За відсутності доказів іншого власником веб-сайту вважається реєстрант відповідного доменного імені, за яким здійснюється доступ до веб-сайту, і (або) отримувач послуг хостингу.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частини перша-третя статті 12 ЦПК України).

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

У справі, що переглядається:

при відмові у задоволенні позовної вимоги до ГО «Стоп Корупція», суди вказали, що відповідно до інформації WHOIS, яка є загальнодоступною за допомогою сайту http://imena.ua, домен ІНФОРМАЦІЯ_21 зареєстровано компанією GoDaddy.com, LLC. Відомості про те, що ГО «Стоп корупції» є реєстрантом доменного імені stopcor.org (сайту ІНФОРМАЦІЯ_21), за яким здійснюється доступ до веб-сайту, і (або) отримувачем послуг хостингу, відсутні. Позивачем не було надано доказів, що ГО «Стоп Корупція» є власником веб-сайту ІНФОРМАЦІЯ_21 ;

відповідно до довідки консорціуму «Український центр підтримки номерів і адрес» від 07 червня 2021 року № 202/2021-Д доменне ім`я веб-сайту ІНФОРМАЦІЯ_21 зареєстроване на публічному домені ORG, що не належить до українського сегменту мережі Інтернет, реєстратор доменного імені та хостинг-провайдер є іноземним суб`єктом. З метою перевірки інформації щодо належності веб-сайту можливо витребувати відповідно до законодавства данні про реєстранта доменного імені ІНФОРМАЦІЯ_21 у реєстратора цього доменного імені - GoDaddy.com, LLC;

натомість, суди не перевірили доводи позивача з приводу того, що ГО «Стоп корупції» є фактичним власником веб-сайту з урахуванням наявних матеріалів справи - акту огляду сторінки, на якій розміщено негативну інформацію про ОСОБА_1 - ІНФОРМАЦІЯ_15 , а також відомостей щодо фактичного власника, який відповідає за розповсюдження інформації на сайті ІНФОРМАЦІЯ_21, від 09 липня 2021 року (т. 1 а. с. 220-226), та, як наслідок, не встановили, хто є належним відповідачами за позовними вимогами про визнання недостовірною інформації, поширеної ГО «Стоп корупції» мережі Інтернет на веб-сайті «ІНФОРМАЦІЯ_53», зобов`язання ГО «Стоп корупції» спростувати вказану інформацію та видалити статтю;

таким чином, суди зробили передчасний висновок про відмову у задоволенні позовної вимоги до ГО «Стоп Корупція», тому судові рішення в цій частині слід скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Щодо позовних вимог до АТ «ТРК Люкс», як власника веб-сайту ІНФОРМАЦІЯ_18 та ТОВ «Видавництво «РІА»

Згідно з ч.1 ст.15, ч.1 ст.16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Вибір способу захисту особистого немайнового права, зокрема права на повагу до гідності та честі, права на недоторканість ділової репутації, належить позивачеві. Разом із тим, особа, право якої порушено, може обрати як загальний, так і спеціальний способи захисту свого права, визначені законом, який регламентує конкретні цивільні правовідносини. У зв`язку з цим суди повинні брати до уваги, що відповідно до статті 275 ЦК захист особистого немайнового права здійснюється у спосіб, встановлений главою 3 цього Кодексу, а також іншими способами відповідно до змісту цього права, способу його поширення та наслідків, що їх спричинило це порушення. До таких спеціальних способів захисту відносяться, наприклад, спростування недостовірної інформації та/або право на відповідь (стаття 277 ЦК), заборона поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права (стаття 278 ЦК) тощо.

Відповідно до ч.4 ст.32 Конституції України кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім`ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.

Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім`ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації (ч.1 ст.277 ЦК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів КГС від 27.06.2023 у cправі № 910/8510/21 зазначено, що: «Під поширенням інформації необхідно розуміти: опублікування її у пресі, передання по радіо, телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації; поширення в мережі «Інтернет» чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв`язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати КЦС від 20.04.2022  у справі № 748/2794/20 (провадження № 61-13474св21) зазначено, що: «Спростування має здійснюватися у такий самий спосіб, у який поширювалася недостовірна інформація. У разі якщо спростування недостовірної інформації неможливо чи недоцільно здійснити у такий же спосіб, у який вона була поширена, то воно повинно проводитись у спосіб, наближений (адекватний) до способу поширення, з урахуванням максимальної ефективності спростування та за умови, що таке спростування охопить максимальну кількість осіб».

Якщо особисте немайнове право фізичної особи порушене в номері (випуску) газети, книзі, кінофільмі, теле-, радіопередачі тощо, які випущені у світ, суд може заборонити (припинити) їх розповсюдження до усунення цього порушення, а якщо усунення порушення неможливе, - вилучити тираж газети, книги тощо з метою його знищення (частина друга статті 278 ЦК України).

Тлумачення ч.2 ст.278 ЦК України свідчить, що з метою захисту особистого немайнового права, законодавець допускає застосування різних способів захисту. У разі поширення інформації в мережі Інтернет, яка порушує особисте немайнове право особи, вимога про видалення статті з мережі Інтернет є належним способом захисту.

У справі, що переглядається:

позивач звернувся з позовом про визнання недостовірною та такою, що принижує його честь, гідність та ділову репутацію інформацію, публічно поширену в мережі Інтернет, зобов`язання спростувати недостовірну інформацію та видалити статті з мережі Інтернет;

суд першої інстанції при відмові у задоволенні позову до АТ «ТРК Люкс», як власника веб-сайту ІНФОРМАЦІЯ_18 вказав, що він є неналежним відповідачем, в частині вимог до ТОВ «Видавництво «РІА» відмовив за недоведеністю, оскільки позивачем не надано доказів, що поширена у мережі Інтернет у статті під назвою «ІНФОРМАЦІЯ_49» на сторінці https://te.20minut.ua/ принижує гідність, честь чи ділову репутацію позивача, чи порушує інші його особисті немайнові права, або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам;

при скасуванні рішення суду першої інстанції в цій частині, суд апеляційної інстанції зробив висновок, що обраний позивачем спосіб захисту порушеного права не передбачений нормами закону. Перегляд рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог до АТ «ТРК Люкс», як власника веб-сайту ІНФОРМАЦІЯ_18 та ТОВ «Видавництво «РІА», суд апеляційної інстанції не здійснив;

оскільки суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України, а також переглядати судові рішення суду апеляційної інстанції, у разі не здійснення судом апеляційної інстанції його перегляду в апеляційному порядку, судові рішення в цій частині слід скасувати,справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

ПИТАННЯ ВИТРЕБУВАННЯ АВТОМОБІЛЯ, ЯКИЙ ВИБУВ З ВОЛОДІННЯ ВЛАСНИКА (ОСОБИ, ЯКІЙ ВІН ПЕРЕДАВ МАЙНО В КОРИСТУВАННЯ) ПОЗА ЙОГО ВОЛЕЮ

 

ПОСТАНОВА 11 грудня 2023 року, справа № 752/5281/20, провадження № 61-1371 сво 23, Верховний Суд у складі ОП КЦС: головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), суддів: Грушицького А. І., Гулька Б. І., Крата В. І., Погрібного С. О., Фаловської І. М., Червинської М. Є., https://reyestr.court.gov.ua/Review/115859345

---

Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, державного нотаріуса, третя особа - приватний нотаріус. У позові Позивач зазначав, що  належний  йому автомобіль марки HONDA він передав за усною домовленістю у користування своєму знайомому ОСОБА_7, який після спливу двох місяців автомобіль не повернув, у зв'язку з чим позивач звернувся до поліції. У результаті проведених слідчих дій позивач дізнався, що автомобіль був відчужений. Позивач зазначав, що як договір купівлі-продажу, так і довіреності, на підставі яких договір купівлі-продажу був укладений, він не підписував, не мав наміру продавати свій автомобіль, і нікому не надавав таких повноважень, нотаріуса не відвідував та документи для вчинення нотаріальних дій не надавав. З урахуванням цього позивач просив суд визнати недійсною довіреність та незаконними дії державного нотаріуса щодо її видачі, визнати недійсним договір купівлі-продажу транспортного засобу від 25.09.2018, укладений нібито між ним, в особі представника ОСОБА_4 , та ОСОБА_3 ;  витребувати автомобіль від кінцевого набувача на його користь. Місцевий суд рішенням від 06.07.2022 позов ОСОБА_1 задовольнив частково, визнав недійсними довіреності, договір купівлі-продажу та витребував автомобіль, При цьому суд урахував правовий висновок, викладений ВП ВС у постанові від 14.11.2018 у справі № 181/1617/16-ц (провадження № 14-208цс18). Апеляційний суд Постановою від 20.12.2022 змінив рішення місцевого суду в частині стягнення судового збору, в іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін, вказав, що погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що оскільки автомобіль вибув з володіння власника поза його волею на підставі договору купівлі-продажу, який визнано недійсним, то наявні підстави для його витребування від останнього набувача ( ОСОБА_6 ), врахував при цьому правову позицію, викладену ВС у постановах: від 17.12.2014 у справі № 6-140цс14, від 17.02.2016 у справі № 6-2407цс15. Верховний Суд рішення нижчих судів в частині позовних вимог про витребування автомобіля скасував та в цій частині відмовив у позові, вказавши, що з огляду на обставини добровільного передання позивачем належного йому автомобіля ОСОБА_7 разом із ключами та свідоцтвом про державну реєстрацію  на підставі усної домовленості, а також з урахуванням особливостей правого режиму ТЗ як рухомого майна, автомобіль вибув із володіння ОСОБА_1 з його волі, а тому не підлягає витребуванню у добросовісного набувача.

---

Короткі висновки:

Ø Якщо воля на передачу володіння мала місце і потім відповідна річ була відчужена (неважливо - особою, якій власник передав володіння, чи будь-якою іншою особою), то задоволення віндикаційного позову до добросовісного набувача цієї речі виключається.

---

Висновки Верховного Суду у складі Об`єднаної палати КЦС щодо застосування норм права

Ø Виникнення права на витребування майна від добросовісного набувача на підставі ч.1 ст.388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Ø Передання власником в користування іншій особі транспортного засобу не вважається вибуттям транспортного засобу з володіння власника (особи, якій він передав майно у користування) поза його волею в розумінні положень п.3 ч.1 ст.388 ЦК України.

Ø Власник речі (у цьому випадку автомобіля) повинен нести ризик обрання контрагента, який може своєю недобросовісною поведінкою позбавити його права на витребування своєї речі. У такому разі власник може захистити своє право шляхом звернення з позовом про відшкодування збитків до особи, якій він передав річ у користування і володіння, оскільки спірне майно вибуло з його власності з його волі, а тому правовий механізм, передбачений вимогами ст.388 ЦК України, застосуванню до спірних правовідносин не підлягає.

---

Позиція Верховного Суду

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Щодо обраного позивачем способу судового захисту

Ø Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року визнається право людини на доступ до правосуддя, а статтею 13 - на ефективний спосіб захисту прав. Це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом захисту певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.

Ø Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

Ø Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (п.5.6 постанови ВП ВС від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16, провадження № 12-158гс18).

Ø Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.

Ø Тлумачення вказаних норм права свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Ø Загальний перелік способів захисту цивільного права та інтересів визначені

Ø у ст.16 ЦК України, в якій зазначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Ø ВП ВС неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах ВП ВС: від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, провадження № 14-144цс18; від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, провадження №12-187гс18; від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, провадження №14-338цс18; від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц, провадження №14-364цс19; від 06.04.2021 у справі № 925/642/19, провадження № 12-84гс20 та інших).

Ø Ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів позивача у цивільному процесі можливий за умови, що такі права, свободи чи інтереси справді порушені, а позивач використовує цивільне судочинство саме для такого захисту, а не з іншою метою.

Ø Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача.

Ø При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Проте, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, але є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

Ø Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин (постанови ВП ВС: від 29.09.2020 у справі № 378/596/16-ц, провадження № 14-545цс19, від 15.09.2022  у справі № 910/12525/20, провадження № 12-61гс21 (пункт 148)).

Ø У справі, яка переглядається ВС, суди попередніх інстанцій не з`ясували, чи призведе до відновлення порушеного права позивача, його звернення з вимогою про витребування майна із чужого незаконного володіння, з огляду на встановлені у цій справі обставини, а саме - добровільної передачі спірного автомобіля у користування іншій особі. Як наслідок, суди помилково задовольнили позов ОСОБА_1 у частині витребування спірного автомобіля від ОСОБА_6 на його користь.

---

Щодо вирішення спору по суті

Ø Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч.1 ст.15, ч.1 ст.16 ЦК України).

Ø Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково.

Ø Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.  

Ø Відповідно до ст.317, 319 ЦК України власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

Ø Статтею 330 ЦК України встановлено, що в разі, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до ст.388 ЦК України майно не може бути витребуване у нього.

Ø Згідно зі статтею 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Ø Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: (а) «де факто» - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; (б) «де юре» - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб`єктом.

Ø Віндикація - це передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно (титульного володільця), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об`єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей. Майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених ч.1 ст.388 ЦК України.

Ø Частина 1 ст. 388 ЦК України стосується випадків, коли набувач за відплатним договором придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач).

Ø У такому випадку власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. У частині третій цієї статті передбачено самостійне правило: якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача в усіх випадках.

Ø За змістом частини п`ятої статті 12 ЦК України добросовісність набувача презюмується, тобто незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача і є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна. При цьому в діях набувача не повинно бути і необережної форми вини, оскільки він не лише не усвідомлював і не бажав, а й не допускав можливості настання будь-яких несприятливих наслідків для власника.

Ø Виникнення права на витребування майна від добросовісного набувача на підставі ч.1 ст.388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпний перелік підстав, за наявності яких за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Ø Таким чином, можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем, та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно).

Ø Указане тлумачення частини першої статті 388 ЦК України є сталим у правовій доктрині та судовій практиці.

Ø Правомірність володіння майном виникає на підставі певного юридичного факту, зокрема, укладення відповідного договору. Такий договір може укладатися як усно, так і письмово. Якщо власник майна передає іншій особі у володіння певне майно добровільно, проте без відповідного письмового оформлення договірних відносин (за винятком випадків, коли законом встановлена обов`язкова письмова форма такого правочину), то за загальним правилом вважається, що власник правомірно передав майно у володіння іншої особи.

Ø Під неправомірним заволодінням потрібно розуміти заволодіння особою чужим майном усупереч волі його власника. Умовою, яка визначає відмінність між правомірним та неправомірним володінням особою майном, є наявність відповідної волі власника на передання володіння таким майном іншій особі.

Ø За змістом п.2.2 Правил дорожнього руху, затверджених постановою КМУ від 10 жовтня 2001 року № 1306, власник транспортного засобу, а також особа, яка використовує такий транспортний засіб на законних підставах, можуть передавати керування транспортним засобом іншій особі, що має при собі посвідчення водія на право керування транспортним засобом відповідної категорії. Власник транспортного засобу може передавати такий засіб у користування іншій особі, що має посвідчення водія на право керування транспортним засобом відповідної категорії, передавши їй реєстраційний документ на цей транспортний засіб.

Ø Відповідно, фактична передача транспортного засобу разом із реєстраційним документом на цей транспортний засіб є правомірним способом набуття володіння такою особою (фактичним володільцем) щодо набутого в такий спосіб автомобіля. Таке володіння вважатиметься правомірним навіть за відсутності будь-яких документів, виданих від імені власника (довіреності, договору тощо), допоки протилежне не буде встановлено.

Ø У випадку, коли річ вибуває з володіння власника за його бажанням, власник сам несе ризик вибору контрагента, якому він вирішив довірити своє майно. Отже, у разі наявності волі власника щодо передання іншій особі транспортного засобу, доказом якої є наявність у володільця реєстраційного документа на цей транспортний засіб, відсутні підстави вважати, що така особа володіє транспортним засобом неправомірно.

Ø Вищевикладене дає підстави для висновку, що у випадку, якщо власник із власної волі передав (вручив) рухому річ іншій особі, що мало наслідком позбавлення можливості впливу на таку річ, таку ситуацію слід кваліфікувати як вибуття рухомої речі з володіння власника за його волею.

Ø Не вважається вибуттям транспортного засобу з володіння власника (особи, якій він передав майно у користування) таким, що відбулося не з його волі в розумінні положень пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України у випадку передачі майна власником іншій особі в користування.

Ø Якщо воля на передачу володіння мала місце і потім відповідна річ була відчужена (неважливо - особою, якій власник передав володіння, чи будь-якою іншою особою), то задоволення віндикаційного позову до добросовісного набувача цієї речі виключається. При цьому відсутні підстави стверджувати, що має йтися лише про таку втрату володіння річчю з волі власника, яка зумовлена наданням власником іншій особі права розпоряджатися цією річчю, адже змішування волі власника на передання речі у фактичне володіння іншої особи та мотивів такого передання є неприпустимим. Так само не має значення, чи була відповідна річ передана власником у володіння іншої особи на певному правовому титулі чи без установлення такого.

Ø Цей підхід ґрунтується на давній максимі германського права «Hand muss Hand wahren» (нім.: «рука за руку відповідає»), що означає: лише речі, які буквально вийшли з рук власника проти його волі, можуть бути витребувані. Натомість речі, які були власником добровільно передані особі, яка їх відчужила (чи втратила з подальшим відчуженням іншою особою), не можуть бути витребувані в добросовісного набувача.

Ø Власник речі (у цьому випадку автомобіля) повинен нести ризик обрання контрагента, який може своєю недобросовісною поведінкою позбавити його права на витребування своєї речі. У такому разі власник може захистити своє право шляхом звернення з позовом про відшкодування збитків до особи, якій він передав річ у користування і володіння, оскільки спірне майно вибуло з його власності з його волі, а тому правовий механізм, передбачений вимогами ст.388 ЦК України, застосуванню до спірних правовідносин не підлягає.

Ø Подібні висновки щодо неможливості витребування майна у добросовісного набувача із застосуванням правового механізму, передбаченого статтею 388 ЦК України, у випадку добровільної передачі автомобіля у тимчасове користування, тобто за наявності відповідної волі власника на передання володіння таким майном іншій особі також було висловлено Верховним Судом: у складі колегії суддів Третьої судової палати КЦС у постанові від 02 червня 2021 року у справі № 761/44057/19 (провадження № 61-19405св20) та у складі колегії суддів Першої судової палати КЦС у постанові від 19 липня 2023 року у справі № 753/18555/19 (провадження № 61-4246св23).

Ø Із указаними правовими висновками погоджується Об`єднана палата КЦС у складі Верховного Суду. Підстав для відступу від цих висновків не встановлено.

Ø Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_1 у частині витребування майна із чужого незаконного володіння, суди виходили з того, що спірний автомобіль вибув з володіння позивача поза його волею на підставі договору купівлі-продажу, який визнано судом недійсним, а тому він підлягає витребуванню від ОСОБА_6 , як останнього набувача.

Ø Не погоджуючись з судовими рішеннями судів попередніх інстанцій в частині витребування майна із чужого незаконного володіння, представник

Ø ОСОБА_6 - адвокат Капустін В. В., подав касаційну скаргу, в якій, серед іншого, вказував, що передавши спірний автомобіль своєму знайомому ОСОБА_7 , позивач тим самим виразив волю на передання майна іншій особі, що унеможливлює його витребування від добросовісного набувача.

Ø Аналізуючи вказані доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати КЦС вважає їх обґрунтованими.

Ø У даній справі встановлено, що 18 серпня 2018 року ОСОБА_1 на підставі усної домовленості передав ОСОБА_7 у користування належний йому транспортний засіб - Honda CR-V, номерний знак НОМЕР_1 , ключі від автомобіля та свідоцтво про його державну реєстрацію. Автомобіль ОСОБА_7 не повернуто.

Ø У подальшому спірний транспортний засіб було відчужено на підставі довіреностей та договору купівлі-продажу, які визнано судом недійсними, і в цій частині судові рішення не оскаржуються.

Ø Останнім набувачем став ОСОБА_6 .

Ø З огляду на встановлені судами в цій справі обставини добровільного передання позивачем належного йому автомобіля ОСОБА_7 разом із ключами та свідоцтвом про державну реєстрацію транспортного засобу на підставі усної домовленості, а також з урахуванням особливостей правого режиму транспортного засобу як рухомого майна, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати КЦС вважає, що спірний автомобіль вибув із володіння ОСОБА_1 з його волі, а тому не підлягає витребуванню у добросовісного набувача.

Ø Крім цього, колегія суддів Об`єднаної палати КЦС у складі Верховного Суду враховує й те, що на підставі постанови начальника відділення № 3 слідчого відділу Голосіївського УП ГУ НП в м. Києві від 17 березня 2020 року автомобіль марки Honda моделі CR-V, номер кузова - НОМЕР_3 , реєстраційний номер НОМЕР_6 , свідоцтво про його державну реєстрацію та ключ від нього передано на відповідальне зберігання ОСОБА_1 (а. с. 72-73, контрольне провадження), що саме по собі не дає позивачеві право на застосування правового механізму, передбаченого вимогами статті 388 ЦК України.

Ø Тому рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції в частині вирішення позовних вимог про витребування майна із чужого незаконного володіння підлягають скасуванню, з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні цих вимог.

Ø Указане узгоджується з правовими висновками в подібних справах, викладеними Верховним Судом: у складі колегії суддів Третьої судової палати КЦС у постанові від 02 червня 2021 року у справі № 761/44057/19 (провадження № 61-19405св20), у складі колегії суддів Першої судової палати КЦС у постанові від 19 липня 2023 року у справі № 753/18555/19 (провадження № 61-4246св23).

Ø З урахуванням цих висновків, підлягає також скасуванню постанова суду апеляційної інстанції в частині стягнення з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_1 судового збору в сумі 2 485,48 грн, так як у задоволенні відповідних вимог, заявлених до ОСОБА_6 , слід відмовити.

---

Ø Щодо відступлення від правового висновку, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду

Ø Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати КЦС в ухвалі від 11 жовтня 2023 року про передачу справи на розгляд Об`єднаної палати КЦС у складі Верховного Суду вказує про необхідність відступлення від висновку щодо застосування положень

Ø статті 388 ЦК України в подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленій постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати КЦС від 19 січня 2022 року у справі № 243/2282/20 (провадження № 61-14197св21), а також про необхідність зробити висновок про те, що «передання власником в користування іншій особі транспортного засобу не вважається вибуттям транспортного засобу з володіння власника (особи, якій він передав майно у користування) поза його волею в розумінні положень п.3 ч.1 ст.388 ЦК України».

Ø У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати КЦС від 19 січня 2022 року у справі № 243/2282/20 (провадження № 61-14197св21) зазначено, що: «надання у тимчасове користування ОСОБА_6 спірного автомобіля не може розцінюватись як передача майна іншій особі у володіння, що мало б значення для застосування застереження, обумовленого у пункті 3 частини першої статті 388 ЦК України».

Ø У справі, яка переглядається, суди попередніх інстанцій, задовольняючи позовну вимогу ОСОБА_1 про витребування майна із чужого незаконного володіння, послалися на правову позицію Верховного Суду, викладену у вказаній вище постанові.

Ø Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) про якість судових рішень (пункт 49) зазначила, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні.

Ø Задля гарантування юридичної визначеності Об`єднана палата КЦС у складі Верховного Суду може відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної правової підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду: від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 05 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43-44) і № 818/1688/16 (пункти 44-45), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (пункт 54), від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44-45), від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11 (пункт 24)).

Ø У справі, яка переглядається, Об`єднана палата КЦС у складі Верховного Суду вказала про те, що судова практика Верховного Суду щодо застосування положень статті 388 ЦК України, зокрема неможливості витребування майна у добросовісного набувача із застосуванням правового механізму, передбаченого статтею 388 ЦК України, у випадку добровільної передачі автомобіля у тимчасове користування, є сталою та сформованою.

Ø Зокрема, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати КЦС від 02 червня 2021 року у справі № 761/44057/19 (провадження № 61-19405св20) зроблено висновок, що: «норми статті 388 ЦК України можуть застосовуватись як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке  було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин. Таким чином, спірний автомобіль вибув з володіння власника - ОСОБА_1 за його волею, що не спростовано відповідними доказами, а тому таке майно не підлягає витребуванню від добросовісного набувача на підставі віндикаційного позову. Якщо власник неналежним чином поставився до вибору особи, якій він передав річ, у даній справі автомобіль по довіреності посвідченій нотаріально передано позивачем ОСОБА_4 у володіння та користування, він позбавляється права вимагати повернення речей від добросовісного набувача, але йому надається можливість вимагати відшкодування збитків від особи, яка не повернула річ. Власник майна ОСОБА_1 має право звернутися з відповідним позовом до особи, якій добровільно передав транспортний засіб. У випадку коли річ вибуває з володіння власника за його бажанням, власник сам несе ризик вибору контрагента, якому він вирішив довірити своє майно».

Ø Аналогічний за змістом висновок міститься й у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати КЦС від 19 липня 2023 року у справі № 753/18555/19 (провадження № 61-4246св23).

Ø Правовідносини у цих справах, та у справі, яка переглядається Об`єднаною палатою КЦС у складі Верховного Суду, є подібними.

Ø Разом із цим, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати КЦС у постанові від 19 січня 2022 року у справі №243/2282/20 (провадження №61-14197св21) застосував норми права у подібних правовідносинах без урахування вищевказаного підходу щодо вирішення аналогічних справ, сформованого раніше.

Ø Зважаючи на викладене, ВС у складі Об`єднаної палати КЦС вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування положень статті 388 ЦК України, викладеного у постанові ВС у складі колегії суддів Першої судової палати КЦС від 19.01.2022 у справі №243/2282/20 (провадження № 61-14197св21) із зазначенням правового висновку про те, що «передання власником в користування іншій особі транспортного засобу не вважається вибуттям транспортного засобу з володіння власника (особи, якій він передав майно у користування) поза його волею в розумінні положень п.3 ч.1 ст.388 ЦК України».

---