Постанова КЦС ВС від 22.09.2021 в справі № 207/3254/18
https://reyestr.court.gov.ua/Review/100644122
Тлумачення як статті 3 ЦК України
загалом, так і її пункту 6 свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного
права мають фундаментальний характер, й інші джерела правового регулювання,
насамперед, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних
засад. Це, зокрема, виявляється в тому, що загальні засади (принципи) по своїй
суті є нормами прямої дії та мають враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм,
що містяться в актах цивільного законодавства.
Сторони в договорі найму можуть
встановити обов’язок наймача укласти договір страхування речі, яка передана в
найм. При цьому може бути передбачено, зокрема, строки укладення договору
страхування, вартість на яку страхується річ, порядок підтвердження виконання
такого обов’язку тощо. У разі якщо договором або законом встановлено обов’язок
наймача укласти договір страхування речі, що передана у найм, то постає питання
про правові наслідки невиконання такого договірного обов’язку, оскільки ні у
статті 771 ЦК України, ні в параграфі 1 глави 58 ЦК України вони не
визначаються. Сторони в договорі найму можуть самостійно визначити правові
наслідки невиконання обов’язку наймача укласти договір страхування речі, що
передана у найм, зокрема, передбачити штраф або встановити додаткову підставу
відмови чи розірвання договору найму або відшкодування збитків. За відсутності
встановлення в договорі правових наслідків більш справедливим і розумним є
застосування на підставі аналогії закону (частина перша статті 8 ЦК України)
частини другої статті 12 Закону України «Про оренду землі». Стаття 772 ЦК
України регулює розподіл ризику випадкового знищення або випадкового
пошкодження речі, яка передана в найм. Втім змістовно назва статті 772 ЦК
України ширша за її зміст, оскільки стаття 772 ЦК України визначає розподіл
ризику лише у разі затримки наймачем повернення речі. Тому статтю 772 ЦК
України належить тлумачити та застосовувати у взаємозв’язку із статтею 323 ЦК
України.
За загальним правилом ризик
випадкового знищення та випадкового пошкодження (псування) майна несе його
власник (стаття 323 ЦК України). Сторони в договорі найму не позбавлені
можливості застосувати статтю 323 ЦК України, яка є диспозитивною нормою, і передбачити,
що такий ризик покладається на наймача і під час найму, а не лише в разі
затримки повернення орендованої речі.
Суть правила про ризик випадкового
знищення або пошкодження речі, яка передана в найм, зводиться до того, що: (а)
коли майнові втрати (знищення чи пошкодження) настають за відсутності вини
наймача або наймодавця, то за загальним правилом покладаються на власника
(наймодавця); (б) при розподілі ризику в договорі найму таким чином, що він
перекладений на наймача, то у разі випадкового знищення або пошкодження
предмета найму наймач зобов’язаний компенсувати наймодавцю як власнику його
майнові втрати. Це пов’язано з тим, що на наймача покладено ризик випадкового
знищення або пошкодження.
У справі, що переглядається,
позивач (наймодавець, власник майна) обґрунтовував позов тим, що у разі
виконання наймачем свого обов’язку, встановленого пунктом 6.9 договору, він мав
би змогу звернутися до страхової компанії про відшкодування майнової шкоди, що
заподіяна його майну третіми особами. В результаті таких неправомірних дій
відповідача він позбавлений можливості скористатись цим механізмом. Таким
чином, позивач вважає, що у зв’язку з фактом недобросовісного невиконання
наймачем обов’язку у нього виникло право на відшкодування шкоди, завданої
внаслідок підпалу. Водночас у договорі найму сторони не передбачали жодних
правових наслідків неукладення наймачем договору страхування і не поклали на
наймача ризик випадкового знищення або пошкодження предмету найму, а тому такий
ризик несе позивач (наймодавець, власник майна).
Суди встановили, що завдання майнової шкоди відбулося невстановленими особами внаслідок підпалу. Апеляційний суд не врахував, що порушення наймачем договірного обов’язку укласти договір страхування, за відсутності відповідного правового наслідку в договорі та відсутності переозподілу ризику випадкового знищення майна, не є підставою для відшкодування шкоди. За таких обставин підстав для задоволення позову немає, а тому постанова апеляційного суду підлягає скасуванню. Суд першої інстанції зробив правильний висновок про відмову в задоволенні позову, проте відмовив у позові з інших мотивів, а тому рішення суду першої інстанції підлягає зміні в мотивувальній частині.
Немає коментарів:
Дописати коментар