Питання представництва юридичної особи

🔥Постанова КЦС ВС від 05.01.2024 № 149/184/21 (61-1657св23):     

📎https://reyestr.court.gov.ua/Review/116325794

👨‍⚖️Суддя-доповідач: Русинчук М. М.

✅Наявність або відсутність у ЄДР відомостей про право особи вчиняти дії від імені юридичної особи, а також довіреності юридичної особи не підтверджують повноваження діяти за правилами самопредставництва. Такі повноваження підтверджуються законом, статутом, положенням, умовами трудового договору (контракту), посадовою інструкцією

✔️Щодо самопредставництва юридичної особи

У касаційній скарзі заявник посилається на те, що інтереси позивача представляв Гуцаленко Л. І., який не є адвокатом та не надав доказів на підтвердження його повноважень в порядку самопредставництва, а тому всі вчинені ним процесуальні дії, подані заяви та докази є недопустимими, оскільки вчинені неуповноваженою особою.

Також, на переконання заявника, суди в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2020 року у справі № 9901/39/20 (провадження

№ 11-137заі20).

У зазначеній постанові Велика Палата Верховного Суду зробила висновки про те, що процесуальне законодавство передбачає дві форми участі сторін у справі,

а саме: участь через представника (представництво) і особисту участь (самопредставництво). Юридична особа незалежно від порядку її створення, суб`єкт владних повноважень, який не є юридичною особою, беруть участь

у справі через свого керівника, члена виконавчого органу, іншу особу, уповноважену діяти від її (його) імені відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту) (самопредставництво юридичної особи, суб`єкта владних повноважень), або через представника. Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що для визнання особи такою, яка діє в порядку самопредставництва, потрібно, щоб у відповідному законі, статуті, положенні чи трудовому договорі (контракті) було чітко визначене її право діяти від імені такої юридичної особи (суб`єкта владних повноважень без права юридичної особи) без додаткового уповноваження.

В ухвалі Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2022 року у справі

№ 303/4297/20 (провадження № 14-105цс21) вказано, що починаючи з 29 грудня 2019 року, самопредставництво юридичної особи допускає можливість вчинення у суді процесуальних дій від її імені не тільки керівником або членом виконавчого органу, але й будь-якою іншою особою, уповноваженою на такі дії за законом, статутом, положенням або трудовим договором (контрактом). Тому можливість участі у справі за правилами самопредставництва юридичної особи того, хто не є її керівником або членом її виконавчого органу, потрібно підтверджувати або приписом відповідного закону, або приписом статуту чи положення цієї особи, або умовами трудового договору (контракту), зокрема посадовою інструкцією

(у разі, якщо такого договору у письмовій формі немає чи у ньому зафіксований неповний перелік трудових (посадових) обов`язків працівника). Якщо інше не передбачено саме цими документами, уповноважений діяти у суді за правилами самопредставництва юридичної особи, має всі права відповідного учасника справи. Наявність або відсутність у ЄДР даних про такого працівника, який поряд із керівником має право вчиняти дії від імені юридичної особи, не впливає на обов`язок останньої підтвердити повноваження цього працівника діяти у судовому процесі на підставі закону, статуту, положення, трудового договору (контракту), зокрема обсяг цих повноважень. Зазначене не виключає можливості додаткового подання до суду довіреності юридичної особи, проте самостійно вона не підтверджує повноваження діяти за правилами самопредставництва.

Отже, наявність або відсутність у ЄДР відомостей про право особи вчиняти дії від імені юридичної особи, а також довіреності юридичної особи не підтверджують повноваження діяти за правилами самопредставництва. Такі повноваження підтверджуються законом, статутом, положенням, умовами трудового договору (контракту), посадовою інструкцією.

У справі, що переглядається, позовну заяву від імені та в інтересах ТОВ «Щедра Нива» 28 січня 2021 року підписав директор товариства Шлейко В. І .

Відповідно до пунктів 11.5, 11.6 статуту ТОВ «Щедра Нива» директор діє від імені товариства у межах, встановлених чинним законодавством та цим статутом. Директор має право без довіреності виконувати дії від імені Товариства.

На підставі довіреності від 10 листопада 2020 року ТОВ «Щедра Нива», від імені якого діяв директор Шлейко В. Л., уповноважило заступника директора Гуцаленка Л. І. представляти інтереси товариства в судах України, вчиняти всі процесуальні дії, надані законодавством України позивачу, відповідачу, третій особі, скаржнику, заявнику, заінтересованій особі від імені ТОВ «Щедра Нива».

Заступник директора як посадова особа товариства діє на підставі статуту, затвердженого 20 січня 2020 року, та Положення про директора Товариства, затвердженого 20 березня 2020 року, яким передбачено, що заступник директора входить за посадою до виконавчого органу товариства і виконує обов`язки, визначені штатним розписом, має право представляти інтереси товариства

в порядку самопредставництва.

Отже, Гуцаленко Л. І. як заступник директора, який за посадою входить до складу виконавчого органу товариства, наділений повноваженнями на самопредставництво інтересів позивача на підставі статуту та Положення про директора, що відповідає висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2020 року

у справі № 9901/39/20 (провадження № 11-137заі20), на яку посилається заявник у касаційній скарзі, а також в ухвалі Великої Палати Верховного Суду від

08 червня 2022 року у справі № 303/4297/20 (провадження № 14-105цс21), щодо самопредставництва юридичної особи.

Крім того, 12 травня 2022 року у справу як представник ТОВ «Щедра Нива» вступила адвокат Хващевська Л. В., яка представляла інтереси позивача та за участі якої з цього часу проводився розгляд справи і було ухвалене рішення суду першої інстанції від 26 вересня 2022 року.

У разі скасування рішення у справі, ухвалене додаткове рішення втрачає силу

 

Постанова КЦС ВС від 24.01.2024 № 752/1058/23 (61-17143св23):

https://zakononline.com.ua/court-decisions/show/116639290

Суддя-доповідач: Крат В. І.

Щодо оскарження додаткового рішення суду першої інстанції

Суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, зокрема, якщо судом не вирішено питання про судові витрати (пункт 3 частини першої статті 270 ЦПК України).

Суд, що ухвалив рішення, ухвалює додаткове судове рішення в тому самому складі протягом десяти днів із дня надходження відповідної заяви. Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення (частина третя статті 270 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі № 911/3312/21 (провадження № 12-43гс22), на яку є посилання в касаційній скарзі, зазначено, що:

«7.23. Однаковим в обох кодексах є правило про те, що у разі необхідності суд може викликати сторони або інших учасників справи в судове засідання. Неприбуття у судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені про дату, час та місце судового засідання, не перешкоджає розгляду заяви (частина четверта статті 244 ГПК України, частина четверта статті 270 ЦПК України). Отже, законодавцем уніфіковано правила щодо прийняття додаткового судового рішення, що вимагає єдиних підходів у їх застосуванні.

7.24. Аналіз положень статті 244 ГПК України та статті 270 ЦПК України дозволяє дійти висновку, що додаткове судове рішення є похідним від первісного судового акта, є його невід`ємною складовою, ухвалюється в тому самому складі та порядку, що й первісне судове рішення. Додаткове судове рішення є засобом усунення неповноти судового рішення, внаслідок якої, зокрема, залишилося невирішеним питання про судові витрати, складовою частиною яких є компенсація стороні витрат правничої допомоги. Також додаткове судове рішення може бути процесуальним засобом реалізації прав учасника справи, якщо воно ухвалюється за спеціальною заявою такого учасника, поданою з дотриманням відповідної процедури. Так, якщо сторона з поважних причин не може подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат до закінчення судових дебатів у справі, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог (частина перша статті 246 ЦПК України). Подібне право має сторона в господарському судочинства згідно з частиною першою статті 221 ГПК України.

7.25. Неповнота судового рішення може полягати в невирішеності деяких питань, що стояли перед судом. Однак, через незмінність судового рішення суд, який його ухвалив, не вправі при прийнятті додаткового рішення скасовувати чи змінити первісне рішення, проте він має право виправити деякі його недоліки, зокрема пов`язані з необхідністю розподілу судових витрат.

7.26. Частина перша статті 244 ГПК України (частина перша статті 270 ЦПК України) містить диспозитивну норму щодо права суду з власної ініціативи, або за заявою учасників справи ухвалити додаткове рішення. Винятком є розподіл судових витрат, який має ініціювати сторона з дотриманням правил статей 123-130, 221 ГПК України (статей 133 - 142, 246 ЦПК України).

7.27. ЦПК України та ГПК України однаково визначають обов`язок суду для вирішення питання про судові витрати призначити судове засідання, яке проводиться не пізніше 15 днів з дня ухвалення рішення по суті позовних вимог та ухвалення за наслідком такого судового засідання додаткового рішення в порядку, передбаченому частинами другою, третьою статті 221 ГПК України. У випадку розгляду такої заяви судом цивільної юрисдикції, засідання має бути проведено не пізніше 20 днів, якщо справа не слухається в письмовому провадженні (частини друга, третя статті 246 ЦПК України). Отже, для обох юрисдикцій законодавець визначив обов`язок суду призначити заяву сторони про розподіл судових витрат в судове засідання, якщо справа розглядалася з призначенням її до розгляду по суті в судових засіданнях (не в письмовому провадженні), за наслідком проведення якого має бути прийнято відповідне процесуальне рішення (додаткова постанова, додаткова ухвала)».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі № 911/3312/21 (провадження № 12-43гс22),на яку є посилання в касаційній скарзі, вказано, що:

7.28. Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення (частина третя статті 244 ГПК України, частина третя статті 270 ЦПК України). Дослідивши чи однаково процесуальні кодекси (цивільний та господарський) визначають поняття «порядку ухвалення судового рішення», Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що обидва кодекси під цим поняттям розуміють: ухвалення рішення, постанови іменем України негайно після закінчення судового розгляду; прийняття рішень та постанов, складення та їх підписання в нарадчій кімнаті тим складом суду, який розглянув справу; можливість вирішення питання розподілу судових витрат у додатковому рішенні після ухвалення рішення за результатами розгляду справи по суті; оформлення окремим документом ухвал, які постановляються в нарадчій кімнаті, а інших ухвал, що постановляються без виходу до нарадчої кімнати, із занесенням до протоколу судового засідання; особливості оформлення судових рішень (ухвал) що містять вступну та резолютивну частину, а також складення повного рішення (постанови, ухвали) у певні строки; можливість внесення виправлень в рішеннях чи ухвалах із застереженням перед підписом судді; викладення усіх судових рішень письмово у паперовій та електронній формі та вимоги їх викладення у Єдиній судово-інформаційно-телекомунікаційній системі ( стаття 259 ЦПК України, стаття 233 ГПК України). Отже, процесуальні кодекси поняття «порядок ухвалення судового рішення» визначають однаково та не включають до нього «процедуру розгляду справи по суті в загальному чи письмовому провадженні», яка виділена в окремі глави процесуальних кодексів (глава 6 ЦПК України, глава 6 ГПК України).

7.29. Велика Палата Верховного Суду висновує, що термін «ухвалення» додаткового судового рішення, а не термін «розгляд» законодавцем застосовано з метою, щоб підкреслити необхідність буквального тлумачення такого поняття відповідно до статті 259 ЦПК України (статті 233 ГПК України). Таке тлумачення є релевантним для з`ясування змісту положення другого речення частини третьої статті 270 ЦПК України (частини третьої статті 244 ГПК України), коли йдеться про усунення неповноти судового рішення, тобто відсутності у резолютивній частині рішення висновків щодо результатів розгляду справи. При цьому презюмується, що позовні вимоги та заперечення, докази, подані на їх обґрунтування, судом розглянуті згідно з вимогами статей 209 - 246 ЦПК України (статей 201 - 221 ГПК України), а розгляд справи належним чином відображений в описовій та мотивувальній частинах рішення. У протилежному випадку неповнота судового рішення може бути усунута шляхом його перегляду в апеляційному (касаційному) порядку, а не через ухвалення додаткового рішення.

7.30. Однак, у випадку задоволення заяви сторони про розподіл судових витрат, щодо яких сторона доказів не подавала, поданої на підставі статті 246 ЦПК України (статті 221 ГПК України), слід прийняти до уваги, що судом під час розгляду справи по суті питання про розподіл судових витрат не розглядалось на засадах змагальності та рівності, оскільки докази на підтвердження розміру судових витрат сторонами не були подані до закінчення судових дебатів чи внаслідок залишення позову без розгляду в підготовчому судовому засіданні.

7.31. Отже, у процедурі розгляду такої заяви суду належить забезпечити сторонам у справі можливість бути повідомленими про розгляд заяви та надати свої заперечення щодо розміру витрат, які заявник намагається компенсувати за рахунок протилежної сторони. Ключовими в цьому аспекті є приписи частини другої статті 246 ЦПК України (частини другої статті 221 ГПК України), які в імперативному порядку встановлюють, що для вирішення питання про судові витрати суд призначає судове засідання.

7.32. Отже, положення частини четвертої статті 270 ЦПК України (частини четвертої 244 ГПК України) про те, що у разі необхідності суд може викликати сторони або інших учасників справи в судове засідання, не виключають обов`язку суду повідомити сторони про призначення судового засідання з розгляду заяви про розподіл судових витрат відповідно до частини другої статті 246 ЦПК України (частини другої статті 221 ГПК України) чи повідомити їх про прийняття заяви до розгляду (якщо провадження у справі є письмовим)».

Обов`язок суду повідомити учасників справи про місце, дату і час судового засідання суд повідомляє є реалізацією однією із основних засад (принципів) цивільного судочинства - відкритості судового процесу. Невиконання (неналежне виконання) судом цього обов`язку призводить до порушення не лише права учасника справи бути повідомленим про місце, дату і час судового засідання, але й основних засад (принципів) цивільного судочинства. Розгляд справи в суді першої інстанції за відсутності учасника справи, якого не було повідомлено про місце, дату і час судового засідання, є обов`язковою та безумовною підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення судом апеляційної інстанції, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою. Правильним по суті рішення є в тому випадку, коли воно відповідає вимогам законності й обґрунтованості, оскільки порушення останніх має наслідком зміну або скасування оскарженого судового рішення. Оскаржене судове рішення належить залишати без змін за наявності незначних порушень закону, які вже були усунені при розгляді справи, або ж таких, які можуть бути виправлені судом апеляційної інстанції. Правило про те, що «не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань» стосується випадків, коли такі недоліки не призводять до порушення основних засад (принципів) цивільного судочинства (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року по справі № 522/18010/18 (провадження № 61-13667сво21)).

Порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо справу (питання) розглянуто судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце засідання суду (у разі якщо таке повідомлення є обов`язковим), якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою (пункт 3 частини третьої статті 376 ЦПК України).

У справі, що переглядається:

рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 19 травня 2023 року було ухвалене у відкритому судовому засіданні (а. с. 76);

в додатковому рішенні Голосіївського районного суду м. Києва від 11 липня 2023 року вказано, що рішення було ухвалене у відкритому судовому засіданні та в судове засідання сторони не з`явились, про день, час та місце розгляду заяви повідомлені належним чином (а. с. 99);

як свідчить аналіз матеріалів справи, в ній відсутні докази повідомлення судом першої інстанції учасників справи про розгляд заяви відповідачки про ухвалення додаткового рішення, незважаючи на те, що розгляд справи по суті в суді першої інстанції відбувався у відкритому судовому засіданні;

суд апеляційної інстанції не врахував, що положення частини четвертої статті 270 ЦПК України про те, що у разі необхідності суд може викликати сторони або інших учасників справи в судове засідання, не виключають обов`язку суду повідомити сторони про призначення судового засідання з розгляду заяви про розподіл судових витрат відповідно до частини другої статті 246 ЦПК України чи повідомити їх про прийняття заяви до розгляду (якщо провадження у справі є письмовим);

апеляційний суд не звернув уваги на те, що правила щодо реалізації учасниками справи їх права на участь в судовому засіданні з розгляду заяви про розподіл судових витрат згідно з частиною четвертою статті 270 ЦПК України є спеціальними та повинні застосовуватися системно з приписами частини другої статті 246 ЦПК України, яка визначає обов`язок суду призначити судове засідання відповідно до процедури розгляду справи, що була визначена судом для розгляду справи в цілому (загального, спрощеного чи письмового провадження);

в апеляційній скарзі на додаткове рішення суду першої інстанції позивач вказував, що суд першої інстанції у порушення приписів частини четвертої статті 270 та частини другої та четвертої статті 128 ЦПК України розглянув заяву відповідачки про прийняття додаткового судового рішення та ухвалив таке додаткове рішення про розподіл судових витрат без призначення засідання суду для такого розгляду та без повідомлення позивача про день, час та місце її розгляду (а. с. 133).

при залишенні без змін додаткового рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції не звернув увагу, що пунктом 3 частини третьої статті 376 ЦПК України передбачено обов`язкову підставу для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, а тому зробив неправильний висновок про залишення додаткового рішення суду першої інстанції без змін.

Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 411 ЦПК України).

Оскільки встановлено підстави для скасування постанови апеляційного суду та направлення справи на новий розгляд до апеляційного суду, то інші підстави відкриття касаційного провадження щодо постанови Київського апеляційного суду від 31 жовтня 2023 року суд касаційної інстанції не аналізує.

Щодо оскарження додаткової постанови Київського апеляційного суду від 21 листопада 2023 року

Додаткове рішення - це акт правосуддя, яким усуваються недоліки судового рішення, пов`язані з порушенням вимог щодо його повноти. Водночас, додаткове рішення не може змінити суті основного рішення або містити в собі висновки про права та обов`язки осіб, які не брали участі у справі, чи вирішувати вимоги, не досліджені в судовому засіданні. У разі скасування рішення у справі, ухвалене додаткове рішення втрачає силу. Тобто додаткове рішення є невід`ємною частиною рішення у справі (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 червня 2018 року в справі № 756/4441/17 (провадження № 61-17081св18)).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі № 904/8884/21 (провадження № 12-39гс22) зазначено, що: «за загальним правилом у судовому рішенні повинні бути розглянуті усі заявлені вимоги, а також вирішені всі інші, зокрема й процесуальні питання. Неповнота чи невизначеність висновків суду щодо заявлених у справі вимог, а також невирішення окремих процесуальних питань, зокрема розподілу судових витрат, є правовою підставою для ухвалення додаткового судового рішення. Тобто додаткове рішення - це акт правосуддя, яким усуваються недоліки судового рішення, пов`язані з порушенням вимог щодо його повноти. Водночас додаткове рішення не може змінити суті основного рішення або містити в собі висновки про права та обов`язки осіб, які не брали участі у справі, чи вирішувати вимоги, не досліджені в судовому засіданні. Тобто додаткове рішення є невід`ємною частиною рішення у справі. У разі скасування рішення у справі ухвалене додаткове рішення втрачає силу. Подібні висновки викладені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23 грудня 2021 року у справі № 925/81/21, від 09 лютого 2022 року у справі № 910/17345/20, від 15 лютого 2023 року у cправі № 911/956/17(361/6664/20), від 07 березня 2023 року у справі № 922/3289/21. Оскільки суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність скасування постанови Центрального апеляційного господарського суду від 27 вересня 2022 року у цій справі, то додаткову постанову Центрального апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2022 року також слід скасувати».

З урахуванням того, що постанова Київського апеляційного суду від 31 жовтня 2023 року підлягає скасуванню, то додаткову постанову Київського апеляційного суду від 21 листопада 2023 року також належить скасувати.

Огляд 📑листів-роз’яснень Мін'юсту за 2023 рік, що стосуються державної реєстрації прав на нерухоме майно.

Шановні читачі!

📍Лист Міністерства юстиції України № 171014/Б-41627/8.4.4 від 25.12.2023.

Щодо державної реєстрації права власності на житловий будинок, що входить до складу майна колгоспного двору.

Щодо переліку документів, що подаються для державної реєстрації права власності на об’єкт незавершеного будівництва, право власності на який набуте до 01.01.2013, але не зареєстроване у зв’язку з відсутністю у набувача права власності на земельну ділянку під вказаним об’єктом.

Щодо питання, чи підлягає державній реєстрації у ДРРП право власності, зокрема на житловий будинок, набуте на підставі біржового договору та зареєстроване реєстратором БТІ до 01.01.2013 без наявності у заявника рішення суду про визнання такого договору дійсним, чи визнання права власності на відповідний об’єкт нерухомості.

📎Текст листа за посиланням: https://minjust.gov.ua/files/general/2023/12/28/20231228210820-86.pdf

📍Лист Міністерства юстиції України № 170059/175699-9-23/8.4.4 від 21.12.2023

Щодо можливості внесення до ДРРП відомостей про технічні зміни, які не впливають на відповідні речові права. 

Щодо переведення дачних і садових будинків у жилі будинки.

📎Текст листа за посиланням: https://minjust.gov.ua/files/general/2023/12/28/20231228210702-41.pdf

📍Лист Міністерства юстиції України № 155384/В-36662/8.4.4 від 27.11.2023 щодо визначення моменту виникнення права власності на домоволодіння та сплати податку на доходи фізичних осіб.

📎Текст листа за посиланням: https://minjust.gov.ua/files/general/2023/11/27/20231127201230-71.pdf

📍Лист Міністерства юстиції України № 153526/161977-9-23/8.4.1 від 22.11.2023 щодо застосування норм Закону України «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану».

📎Текст листа за посиланням: https://minjust.gov.ua/files/general/2023/11/27/20231127155241-84.pdf

📍Лист Міністерства юстиції України № 151750/159523-9-23/8.4.4 від 19.11.2023 щодо державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень у зв’язку із зняттям заборони на нерухоме майно та припиненням іпотеки.

📎Текст листа за посиланням: https://minjust.gov.ua/files/general/2023/11/27/20231127155111-35.pdf

📍Лист Міністерства юстиції України № 149648/157351-9-23/8.4.4 від 15.11.2023 щодо державної реєстрації права власності на гараж, будівництво якого здійснювалося у результаті діяльності гаражного кооперативу.

📎Текст листа за посиланням: https://minjust.gov.ua/files/general/2023/11/21/20231121162124-15.pdf

📍Лист Міністерства юстиції України № 146890/І-28572/8.4.4 від 09.11.2023

Щодо особи заявника у випадку проведення державної реєстрації припинення речових прав на нерухоме майно на підставі рішення суду.

Щодо значного правочину.

Щодо державної реєстрації права комунальної власності.

📎Текст листа за посиланням: https://minjust.gov.ua/files/general/2023/11/14/20231114144337-11.pdf

📍Лист Міністерства юстиції України № 144570/154900-19-23/8.4.4 від 03.11.2023 щодо державної реєстрації права власності на нерухоме майно на підставі рішення суду про витребування майна з чужого незаконного володіння, яке зазнало поділу.

📎Текст листа за посиланням: https://minjust.gov.ua/files/general/2023/11/07/20231107125405-22.pdf

📍Лист Міністерства юстиції України № 143825/Б-34237/8.4.4 від 02.11.2023 щодо закриття розділу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (далі – Державний реєстр прав) на підставі судового рішення, яким скасовується рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав іншого речового права, на підставі якого відкрито відповідний розділ.

📎Текст листа за посиланням: https://minjust.gov.ua/files/general/2023/11/14/20231114144338-55.pdf

📍Лист Міністерства юстиції України № 142715/К-35000/8.4.4 від 31.10.2023 щодо моменту виникнення права власності для сплати податкових зобов’язань при продажі нерухомості.

📎Текст листа за посиланням: https://minjust.gov.ua/files/general/2023/11/27/20231127201056-36.pdf

📍Лист Міністерства юстиції України № 141531/К-33358/37.1 від 27.10.2023 щодо державної реєстрації права власності на підставі документів, відповідно до яких тип об’єкта нерухомого майна зазначено як «цілісний майновий комплекс», «єдиний майновий комплекс», «комплекс будівель та споруд» чи інший тип, що вказує на наявність сукупності будівель та/або споруд.

📎Текст листа за посиланням: https://minjust.gov.ua/files/general/2023/11/08/20231108122725-68.pdf

📍Лист Міністерства юстиції України № 133370/Б-31313/8.4.4 від 11.10.2023 щодо державної реєстрації права власності на підставі рішення суду про витребування майна з чужого незаконного володіння. 

📎Текст листа за посиланням: https://minjust.gov.ua/files/general/2023/10/27/20231027150300-54.pdf

📍Лист Міністерства юстиції України № 130090/91550-35-23/8.4.4 від 04.10.2023 щодо строку дії договорів оренди землі, укладених в період з 01.01.2013 до 16.07.2020.

📎Текст листа за посиланням: https://minjust.gov.ua/files/general/2023/10/05/20231005101658-63.pdf

📍Лист Міністерства юстиції України № 123964/140379-19-23/8.4.4 від 20.09.2023 щодо державної реєстрації права власності за померлою особою на підставі заяви спадкоємця у випадку втрати державного акта про право власності на земельну ділянку.

📎Текст листа за посиланням: https://minjust.gov.ua/files/general/2023/10/03/20231003150756-40.pdf

📍Лист Міністерства юстиції України № 118144/8.4.1/-23 від 07.09.2023

Щодо державної реєстрації права довічного успадкованого володіння землею на підставі рішень судів та свідоцтв про право на спадщину.

Щодо порядку виправлення технічних помилок у записах ДРРП прав під час оформлення свідоцтв про право на спадщину за заявами спадкоємців

Щодо алгоритму державної реєстрації права власності на об’єкт нерухомого майна, щодо якого в ДРРП відкрито розділ як на об’єкт незавершеного будівництва.

Щодо необхідності державної реєстрації спеціального майнового права на майбутні об’єкти нерухомості у складі подільного об’єкта незавершеного будівництва, якщо будівництво такого об’єкта здійснюється забудовником для власних потреб.

📎Текст листа за посиланням: https://minjust.gov.ua/files/general/2023/09/29/20230929124936-92.pdf

📍Лист Міністерства юстиції України № 94000/101149-9-23/8.4.1 від 18.07.2023 

Щодо обов’язку державного реєстратора «актуалізувати» відомості про зареєстровані речові права на нерухоме майно до 01.01.2013.

Щодо органів влади, підприємств, установ та організацій або їх правонаступників Автономної Республіки Крим, Донецької, Запорізької, Луганської, Миколаївської, Харківської, Херсонської областей, міста Севастополь, які проводили оформлення/реєстрацію речових прав до 01.01.2013.

Щодо державної реєстрації права власності на підставі рішення суду про визнання права власності, набутого до 01.01.2013, в якому відсутні технічні характеристики відповідного об’єкта нерухомого майна.

Щодо дій державного реєстратора у разі подання заявником документів, реєстраційних посвідчень для проведення реєстраційних дій, оформлених російською мовою.

📎Текст листа за посиланням: https://minjust.gov.ua/files/general/2023/07/27/20230727150217-52.pdf

📍Лист Міністерства юстиції України № 93285/66689-33-23/8.4.4 від 18.07.2023 

Щодо проведення державної реєстрації припинення іншого речового права на нерухоме майно, похідного від права власності – права оренди земельної ділянки у разі виконання рішення суду.

Щодо проведення державної реєстрації припинення іншого речового права на нерухоме майно, похідного від права власності – права оренди земельної ділянки на підставі рішень сесій органів місцевого самоврядування про припинення права постійного користування/права оренди в односторонньому порядку, якщо правокористувачем/орендарем є релігійна громада, яка належить до відання московського патріархату.

📎Текст листа за посиланням: https://minjust.gov.ua/files/general/2023/07/19/20230719174854-60.pdf

📍Лист Міністерства юстиції України № 79860/Б-15011/8.4.1 від 21.06.2023 щодо

можливості використання технічного паспорта на об’єкт нерухомого майна, що був виготовлений до запровадження Єдиної державної електронної системи будівництва (далі – ЄДЕССБ), в контексті застосування абзацу другого пункту 58 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2015 № 1127.

Щодо алгоритму дій державного реєстратора при проведенні реєстраційних дій відповідно до пункту 44 Порядку ведення Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.10.2011 № 1141.

Щодо періоду часу, що охоплюється перевіркою державного реєстратора на відповідність вимогам, передбаченим підпунктом 104 пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України від 06.03.2022 № 209 «Деякі питання державної реєстрації та функціонування єдиних та державних реєстрів, держателем яких є Міністерство юстиції, в умовах воєнного стану».

📎Текст листа за посиланням: https://minjust.gov.ua/files/general/2023/06/22/20230622141021-48.pdf

📍Лист Міністерства юстиції України № 79779/І-16636/8.4.1 від 20.06.2023 

Щодо застосування пункту 58 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2015 № 1127.

Щодо оформлення ліквідаційного балансу, який подається для державної реєстрації права власності у зв’язку з передачею у власність фізичним та юридичним особам майна у результаті ліквідації юридичної особи.

Щодо справляння адміністративного збору у разі зміни адреси об’єктам нерухомого майна на підставі заяви особи, відомості про право якої містяться в реєстрі.

Щодо державної реєстрації права власності на майно, що перебуває у спільній сумісній власності кількох осіб, у разі смерті одного з них та визначення його частки.

📎Текст листа за посиланням: https://minjust.gov.ua/files/general/2023/06/22/20230622141602-97.pdf

📍Лист Міністерства юстиції України № 79778/8.4.1/32-23 від 20.06.2023 щодо забезпечення у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно можливості проведення реєстраційних дій відповідно до Закону України «Про гарантування речових прав на об’єкти нерухомого майна, які будуть споруджені в майбутньому».

📎Текст листа за посиланням: https://minjust.gov.ua/files/general/2023/06/22/20230622142018-61.pdf

📍Лист Міністерства юстиції України № 60412/8.4.1/32-23 від 15.05.2023 щодо приведення у відповідність підзаконних нормативно-правових актів у зв’язку з набранням чинності Законів України «Про гарантування речових прав на об’єкти нерухомого майна, які будуть споруджені в майбутньому», «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення механізму протидії рейдерству», «Про організації водокористувачів та стимулювання гідротехнічної меліорації земель».

📎Текст листа за посиланням: https://minjust.gov.ua/files/general/2023/05/19/20230519152850-87.pdf

📍Лист Міністерства юстиції України № 59818/63793-9-23/8.4.4 від 14.05.2023 щодо надання роз’яснення стосовно деяких питань проведення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень на підставі ухвали суду про затвердження мирової угоди.

📎Текст листа за посиланням: https://minjust.gov.ua/files/general/2023/05/16/20230516150214-76.pdf

📍Лист Міністерства юстиції України № 39805/Б-5746/8.4.4 від 31.03.2023

Щодо державної реєстрації права власності на земельні ділянки, що надані для ведення фермерського господарства їх засновникам.

Щодо повноважень нотаріусів як державних реєстраторів.

Щодо переліку осіб, які можуть бути заявниками у разі припинення права суборенди землі.

📎Текст листа за посиланням: https://minjust.gov.ua/files/general/2023/04/05/20230405114735-63.pdf

📍Лист Міністерства юстиції України № 19751/Б-30908/8.4.4 від 20.02.2023 

Щодо переходу права власності на земельну ділянку до фермерського господарства від його засновника у разі викупу останнім такої земельної ділянки.

Щодо державної реєстрації права власності у зв’язку із виділенням нерухомого майна в натурі власникам майнових паїв членів колективних сільськогосподарських підприємств.

📎Текст листа за посиланням: https://minjust.gov.ua/files/general/2023/04/05/20230405114734-10.pdf

📍Лист Міністерства юстиції України № 19281/10943-9-23/8.4.4 від 17.02.2023 щодо деяких питань проведення державної реєстрації права власності на нерухоме майно на підставі рішення суду

📎Текст листа за посиланням: https://minjust.gov.ua/files/general/2023/05/16/20230516150214-64.pdf

📍Лист Міністерства юстиції України № 13319/2153-9-23/8.4.4 від 04.02.2023 щодо документів для проведення державної реєстрації припинення права оренди землі у зв’язку з закінченням строку дії договору оренди землі.

📎Текст листа за посиланням: https://minjust.gov.ua/files/general/2023/04/05/20230405114736-95.pdf

📍Лист Міністерства юстиції України № 7475/4330-9-23/8.4.4 від 20.01.2023 щодо надання комунальними підприємствами БТІ відомостей про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно на електронний запит державного реєстратора.

📎Текст листа за посиланням: https://minjust.gov.ua/files/general/2023/02/07/20230207142915-65.pdf

📍Лист Міністерства юстиції України № 1369/8.4.1/32-23 від 05.01.2023 щодо змін, що відбулися у правовому регулюванні питань організації діяльності та контролю у сферах державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та бізнесу (зміни до Порядку здійснення Міністерством юстиції контролю за діяльністю у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень і державної реєстрації юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21.12.2016 № 990, та постанови Кабінету Міністрів України від 06.03.2022 № 209).

📎Текст листа за посиланням: https://minjust.gov.ua/files/general/2023/01/06/20230106142750-41.pdf

📍Лист Міністерства юстиції України № 1079/147263-33-22/8.4.4 від 04.01.2023 

Щодо безоплатної передачі земель державної, комунальної форми власності у приватну власність.

Щодо державної реєстрації права оренди на підставі договорів оренди землі, укладених відповідно до пункту 27 розділу Х «Перехідні положення» Земельного кодексу.

Щодо державної реєстрації права оренди землі у випадках, наявності запису про арешт на все майно власника земельної ділянки.

📎Текст листа за посиланням: https://minjust.gov.ua/files/general/2023/01/06/20230106142749-51.pdf

📍Лист Міністерства юстиції України № 1056/149220-9-22/8.4.4 від 04.01.2023 щодо державної реєстрації права оренди земельної ділянки у зв’язку з поновленням договору оренди землі, у тому числі за умови, що програмними засобами ведення ДРРП припинено право оренди відповідної земельної ділянки.

📎Текст листа за посиланням: https://minjust.gov.ua/files/general/2023/01/06/20230106142750-46.pdf

Стаття 626 ЦК України

🔥Постанова КЦСВС від 17.01.2014  № 757/26216/22-ц (61-10427 св 23):     

📎https://reyestr.court.gov.ua/Review/116388655

👨‍⚖️Суддя-доповідач: Луспеник Д. Д.

 ✅У разі неналежного виконання (прострочення) державою підтвердженого (визначеного, конкретизованого) судовим рішенням її грошового зобов`язання перед кредитором до правовідносин щодо прострочення виконання грошового зобов`язання слід застосовувати приписи ч. 2 ст. 625 ЦК України

✔️Згідно із частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час

прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Стаття 625 ЦК України діє у незміненій редакції з часу набрання чинності

цим Кодексом - 01 січня 2004 року. Так само незмінним залишається припис частини першої статті 5 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», який не встановлює інший, ніж у частині другій статті 625

ЦК України, розмір процентів.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Велика Палата Верховного Суду вже зауважувала, що стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов`язання» книги 5 ЦК України. Тому приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов`язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (зокрема деліктні) зобов`язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України). Отже,

у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір, делікт тощо). Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачають договір або спеціальний закон, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань (див.: постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц (провадження

№ 14-68цс18, пункти 17, 18, 26, 28), від 16 травня 2018 року у справі

№ 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18, пункти 21, 22, 25, 42, 45),

від 19 червня 2019 року у справі № 646/14523/15-ц (провадження № 14-591цс18)).

У постанові від 03 жовтня 2023 року у справі № 686/7081/21 (провадження

№ 14-91цс22) Велика Палата Верховного Суду, вирішуючи питання,

чи застосовуються положення частини другої статті 625 ЦК України

до правовідносин, які виникають внаслідок несвоєчасного виконання підтвердженого рішенням суду грошового зобов`язання держави з відшкодування завданої нею шкоди, зробила такі висновки:

«91. У разі порушення державою-боржником строку виконання судового рішення про стягнення на користь стягувача-кредитора коштів із Державного бюджету України (прострочення виконання підтвердженого судовим рішенням грошового зобов`язання держави з відшкодування завданої нею шкоди) стаття 625

ЦК України та частина перша статті 5 Закону № 4901-VI встановлюють ефективний компенсаторний механізм захисту від такого порушення, дозволяючи кредитору стягнути з держави 3 % річних від вчасно несплаченої за чинним рішенням суду суми й інфляційні втрати за період прострочення виконання цього рішення.

92. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (частина друга статті 625 ЦК України). Ні Закон № 266/94-ВР, ні Закон № 4901-VI

не обмежують дію статті 625 ЦК України на правовідносини щодо прострочення виконання державою-боржником її грошового зобов`язання, підтвердженого (визначеного, конкретизованого) у грошовому еквіваленті судовим рішенням, зокрема не обмежують можливість стягнення інфляційних втрат, які є об`єктивним явищем і не залежать від волі кредитора чи боржника. Крім того, у статті 625

ЦК України немає застережень про те, що її приписи застосовні лише до тих відносин, які не врегульовані іншими нормативно-правовими актами.

93. У разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, протягом трьох місяців не перерахував кошти за рішенням суду про стягнення коштів, крім випадку, зазначеного в частині четвертій статті 4 цього Закону, стягувачу виплачується компенсація в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми

за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду (частина перша статті 5 Закону № 4901-VI). Отже, цей припис не встановлює інший, ніж у частині другій статті 625 ЦК України, розмір процентів річних за прострочення держави-боржника.

94. Перерахування коштів стягувачу здійснюється у тримісячний строк з дня надходження до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, необхідних для цього документів та відомостей (частина четверта статті 3 Закону № 4901-VI).                З огляду на цей припис прострочення держави-боржника настає за сукупності

таких юридичних фактів: (1) стягувач подав до органу ДКС України виконавчий документ про стягнення з держави коштів; (2) держава за цим виконавчим документом не перерахувала кошти протягом трьох місяців з дня його

надходження до органу ДКС України. Тому припис частини другої статті 625

ЦК України щодо юридичних наслідків прострочення виконання грошового зобов`язання боржником (зокрема державою) поширюється на випадки порушення підтвердженого (визначеного, конкретизованого) судовим рішенням грошового зобов`язання держави з відшкодування завданої нею шкоди

з наступного дня після спливу трьох місяців від пред`явлення до виконання органу ДКС України виконавчого документа і включно до дня, що передує дню повного виконання судового рішення.».

Інший підхід до визначення моменту початку прострочення держави у спірних правовідносинах (наприклад, ототожнення такого моменту з датою вчинення делікту чи датою набрання законної сили судовим рішенням про стягнення

з держави відшкодування) може зумовлювати недобросовісну поведінку стягувача (див.: пункт 99 постанови Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада

2023 року у справі № 420/2411/19 (провадження № 11-422апп21)).

Таким чином, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що положення частини другої статті 625 ЦК України застосовні до спірних правовідносин. Позивач має право на стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних за невиконання державою грошового зобов`язання, визначеного у рішенні суду.

Проте, суди помилилися у визначенні періоду, за який підлягають стягненню відповідні суми.

ОСОБА_1 просила стягнути інфляційні втрати та три проценти річних за період

із 27 вересня 2019 року (дата пред`явлення до виконання постанови слідчого

від 27 вересня 2019 року про відшкодування їй шкоди) по 29 серпня 2022 року

(дата направлення позивачем вимоги про сплату коштів, передбачених

статтею 625 ЦК України) у загальному розмірі 4 460 586,47 грн, на підтвердження чого надала відповідний розрахунок заборгованості, який суди вважали вірним.

Однак, із урахуванням правової позиції, викладеної Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 03 жовтня 2023 року у справі № 686/7081/21 (провадження

№ 14-91цс22), Верховний Суд уважає, що три проценти річних та інфляційні втрати за прострочення виконання рішення суду (постанови слідчого про відшкодування шкоди) слід стягувати не з дати пред`явлення до виконання такої постанови,

а з наступного дня після спливу трьох місяців від пред`явлення до виконання органу ДКС України виконавчого документа (частина четверта статті 3 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень») і включно до дня,

що передує дню повного виконання судового рішення.

Отже, три місяці для виконання постанови слідчого від 27 вересня 2019 року

про відшкодування шкоди, пред`явленої до виконання ДКС України в цей самий день, 27 вересня 2019 року, сплинули 27 грудня 2019 року. Тому днем початку прострочення держави-боржника та нарахування трьох процентів річних та індексу інфляції за частиною другою статті 625 ЦК України є 28 грудня 2019 року.

Застосовуючи принцип диспозитивності, що закріплений у статті 13 ЦПК України, за якою суд розглядає справи в межах заявлених позивачем вимог, колегія суддів уважає за можливе у спірних правовідносинах розмір заборгованості вирахувати по день направлення позивачем вимоги про сплату коштів, передбачених

статтею 625 ЦК України, включно, - 29 серпня 2022 року.

У цьому періоді було 976 днів прострочення. Тому розмір трьох процентів річних

за цей період склав:

- з 28 грудня 2019 року по 31 грудня 2019 року - 4 дні = 9 664 242,00 грн х 4 дні

х 3 % / 365 днів = 3 177,29 грн;

- з 01 січня 2020 року по 31 січня 2020 року - 366 днів = 9 664 242,00 грн х 366 днів х 3 % / 366 днів = 289 927,26 грн;

- з 01 січня 2021 року по 31 січня 2021 року - 365 днів = 9 664 242,00 грн х 365 днів х 3 % / 365 днів = 289 927,26 грн;

- з 01 січня 2022 року по 29 серпня 2022 року - 241 день = 9 664 242,00 грн х

241 день х 3 % / 365 днів = 191 431,42 грн.

Отже, загальний розмір трьох процентів річних за період із 28 грудня 2019 року

по 29 серпня 2022 року включно становить 774 463,23 грн (3 177,29+289 927,26+289 927,26+191 431,42).

З огляду на компенсаторний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір як неустойки, штрафу, так і процентів річних за час затримки розрахунку відповідно до статті 625 ЦК України, оскільки всі вони спрямовані на відновлення майнової сфери боржника. Інакше кажучи,

з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення,

та, зокрема, зазначених вище критеріїв, суд може зменшити загальний розмір відсотків річних як відповідальності за час прострочення грошового зобов`язання (див. mutatis mutandis постанову Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19, пункт 8.38)).

У справі, яка переглядається, Верховним Судом не встановлено обставин, за яких можливе зменшення суми процентів річних.

За даними Державної служби статистики України у 2020-2022 роках (https://www.ukrstat.gov.ua/operativ/operativ2010/ct/is_c/arh_isc/arh_iscm10_u.html) індекс інфляції склав:

- у 2020 році: січень - 100,2 %, лютий - 99,7 %, березень - 100,8 %, квітень -

100,8 %, травень -100,3 %, червень - 100,2 %, липень - 99,4 %, серпень - 99,8 %, вересень - 100,5 %, жовтень - 101,0 %, листопад - 101,3 %, грудень - 100,9 %;

- у 2021 році: січень - 101,3 %, лютий - 101,0 %, березень - 101,7 %, квітень -

100,7 %, травень -101,3 %, червень - 100,2 %, липень - 100,1 %, серпень - 99,8 %, вересень - 101,2 %, жовтень - 100,9 %, листопад - 100,8 %, грудень - 100,6 %;

- у 2022 році: січень - 101,3 %, лютий - 101,6 %, березень - 104,5 %, квітень -

103,1 %, травень -102,7 %, червень - 103,1 %, липень - 100,7 %, серпень - 101,1 %.

При цьому Верховний Суд ураховує правову позицію щодо розрахунку інфляційних втрат, викладену у постанові Об`єднаної палати Касаційного господарського суду

у складі Верховного Суду від 20 листопада 2020 року у справі № 910/13071/19,

у пункті 38.2 якої Об`єднана палата визначила методику розрахунку інфляційних втрат за неповний місяць прострочення виконання грошового зобов`язання, виходячи з математичного підходу до округлення днів у календарному місяці, упродовж якого мало місце прострочення, а саме: час прострочення у неповному місяці більше півмісяця (> 15 днів) = 1 (один) місяць, тому за такий неповний місяць нараховується індекс інфляції на суму боргу; час прострочення у неповному місяці менше або дорівнює половині місяця (від 1, включно з 15 днями) = 0 (нуль), тому за такий неповний місяць інфляційна складова боргу не враховується.

Колегія суддів бере до уваги, що прострочення виконання рішення суду у грудні 2019 року не перевищує 15 днів, тому за цей місяць індекс інфляції

не враховується.

Таким чином, інфляційні втрати позивача від прострочення виконання зазначеної постанови слідчого від 27 вересня 2019 року про відшкодування шкоди склали:

3 679 155,74 грн (9 664 242,00 грн ? ((100,2/100) ? (99,7/100) ? (100,8/100)

? (100,8/100) х (100,3/100) ? (100,2/100) ? (99,4/100) ? (99,8/100) ? (100,5/100)

? (101,0/100) ? (101,3/100) ? (100,9/100) ? (101,3/100) ? (101,0/100) ? (101,7/100)

? (100,7/100) ? (101,3/100) ? (100,2/100) ? (100,1/100) ? (99,8/100) ? (101,2/100)

? (100,9/100) ? (100,8/100) ? (100,6/100) ? (101,3/100) ? (101,6/100) ? (104,5/100)

? (103,1/100) ? (102,7/100) ? (103,1/100) ? (100,7/100) ? (101,1/100)) -

9 664 224,00 грн = 9 664 242,00 грн х (1,002 х 0,997 х 1,008 х 1,008 х 1,003 х 1,002

х 0,994 х 0,998 х 1,005 х 1,01 х 1,013 х 1,009 х 1,013 х 1,01 х 1,017 х 1,007 х 1,013

х 1,002 х 1,001 х 0,998 х 1,012 х 1,009 х 1,008 х 1,006 х 1,013 х 1,016 х 1,045 х 1,031

х 1,027 х 1,031 х 1,007 х 1,011) - 9 664 242,00 грн = 9 664 242,00 грн

х 1,380697807943491- 9 664 242,00 грн = 3 679 155,74 грн.

Отже, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної

інстанції, не врахував указані вище норми матеріального права, які підлягали застосуванню, правові висновки Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, які є релевантними у спірних правовідносинах, тому судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню із ухваленням нового судового рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_1 й стягнення указаних вище сум.

Посилання у касаційній скарзі на неврахування судами правового висновку Верховного Суду, викладеного у постановах: від 12 лютого 2020 року у справі

№ 826/17656/16 (провадження № К/9901/32906/18, №К/9901/45930/18),

від 07 липня 2021 року у справі № 686/22674/20-ц (провадження № 61-4329св21),

є необґрунтованими, оскільки Велика Палата Верховного Суду у постанові

від 03 жовтня 2023 року у справі № 686/7081/21 (провадження № 14-91цс22) відступила від висновку щодо застосування положень статті 625 ЦК України

у подібних правовідносинах, які виникають унаслідок порушення державою обов`язку з відшкодування шкоди у грошовому розмірі, визначеному у чинному рішенні суду.

Відсутність згадки повного переліку постанов, від висновку хоча би в одній із яких щодо застосування норм права Велика Палата Верховного Суду відступила,

не означає, що відповідний висновок надалі застосовний (див. постанови Великої Палати Верховного Суду: від 27 березня 2019 року у справі № 521/21255/13-ц,

від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц (пункт 42), від 26 жовтня

2022 року у справі № 201/13239/15-ц (пункт 43), від 14 червня 2023 року у справі

№ 448/362/22 (пункт 66)). У такому випадку згідно з частиною шостою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди враховують висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду: від 31 жовтня 2018 року у справі № 161/12771/15-ц

(пункт 88), від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (пункт 93)).

Із цих підстав Верховний Суд відхиляє й посилання заявника касаційної скарги

на неврахування постанови Верховного Суду від 30 квітня 2020 року у справі

№ 804/2076/17 (провадження К/9901/53148/18).

Щодо доводів касаційної скарги про неможливість нарахування та стягнення індексу інфляції та трьох процентів річних у правовідносинах, урегульованих спеціальним законодавством про виконавче провадження

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 травня 2018 року у справі

№ 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18, пункт 31,45) відступила

від висновків Верховного Суду України, викладених у постановах від 20 січня

2016 року у справі № 6-2759цс15 (про те, що правовідносини стосовно виконання судових рішень урегульовані Законом України «Про виконавче провадження»

і до них не можна застосовувати приписи про цивільну-правову відповідальність за невиконання грошового зобов`язання (стаття 625 ЦК України)), а також

від 02 березня 2016 року у справі № 6-2491цс15 (про те, що стаття 625 ЦК України поширюється на порушення грошового зобов`язання, яке існувало між сторонами до ухвалення рішення суду, а частина п`ята статті 11 цього Кодексу не дає підстав для застосування положень статті 625 ЦК України за наявності деліктних,

а не зобов`язальних правовідносин), та вказала, що у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення; приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань (пункт 45 постанови).

Отже, у разі неналежного виконання (прострочення) державою підтвердженого (визначеного, конкретизованого) судовим рішенням її грошового зобов`язання перед кредитором до правовідносин щодо прострочення виконання грошового зобов`язання слід застосовувати приписи частини другої статті 625 ЦК України.

Закон України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» не обмежує поширення дії статті 625 ЦК України на правовідносини щодо прострочення виконання боржником (зокрема, державою) його грошового зобов`язання, підтвердженого (визначеного, конкретизованого) у грошовому еквіваленті судовим рішенням, зокрема не обмежує можливість стягнення інфляційних втрат, які є об`єктивним явищем і не залежать від волі кредитора чи боржника. Крім того, у статті 625 ЦК України немає застережень про те, що її приписи застосовуються лише до тих відносин, які не врегульовані іншими нормативно-правовими актами (див. постанови Великої Палати Верховного Суду: від 03 жовтня 2023 року у справі № 686/7081/21 (провадження № 14-91цс22, пункт 92), від 09 листопада 2023 року

у справі № 420/2411/19 (провадження № 11-422апп21, пункт 86)).

Указане спростовує відповідні доводи касаційної скарги

Аналіз основних правових висновків в спорах, пов’язаних зі стягненням збитків та шкоди завданої внаслідок ДТП, прийнятих Верховним Судом протягом 2023 року

Продовження минулорічної статті про ОСНОВНІ ВИСНОВКИ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СПОРАХ ПРО ВІДШКОДУВАННЯ ШКОДИ (ДТП) ЗА 2022 РІК.

Як і минулого року залишаю коментар тільки в тому, що було нового за минулий рік або щось, що цікаво прокоментувати. Коментарі з приводу висновків, які від року в рік повторюються не залишаю, а їх самі можна почитати у минулорічних статтях. Почнемо з коментованих висновків.

 

01. У випадку узгодження суми страхового відшкодування між страховиком та потерпілим, то останній немає права в майбутньому вимагати зміни розміру виплати, як і вимагати з винуватця різниці між збитком і межами відповідальності страховика.

Висновок, який повинен бути врахований потерпілими, особливо за умов, коли розмір збитку на межі страхової суми. Більшість страхових компаній, коли визначають суму виплати та приймають заяву на виплату від потерпілого, то вимагають затвердження суми отримувачем виплати. Як правило це звучить так, що при підписанні заяви на виплату особа погоджується з розміром такої виплати та немає майнових претензій до страховика. На підставі такої заяви страхова може відбитися від будь-яких майбутніх претензій з боку потерпілого. Заявник скоріше всього погодиться з таким формулюванням, щоб отримати меншу суму тут і зараз і, можливо, в подальшому в суді вирішити питання про недоплату. Так от, якщо спір піде в суд, то різницю потерпілий не зможе отримати ні зі страхової, ні з винуватця. Наприклад, якщо страхова сума 130 000 гривень, страхова визначила суму виплати на рівні 100 000 гривень і погодила цю суму з потерпілим, то у випадку якщо фактичний розмір збитку становить 120 000 гривень, то про 20 000 гривень потерпілий може забути.

До такого висновку прийшов Верховний Суд у постанові від 13.12.2023 № 759/28079/21.

 

02. Страхова компанія не може бути звільнена від здійснення страхової виплати за шкоду завдану особою, яка керувала транспортним засобом без посвідчення водія відповідної категорії.

Висновок не зовсім так сформульований, але відображає найпоширенішу ситуацію, коли страхова компанія відмовляє у виплаті страхового відшкодування, якщо водій транспортного засобу керував транспортним засобом на правомірній підставі, але страхова думає по іншому. Під правомірним користуванням страхові мають на увазі наявність свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу та посвідчення водія відповідної категорії. Бувають типові випадки, коли транспортним засобом може керувати особа з свідоцтвом про реєстрацію, проте за відсутності посвідчення відповідної категорії і у таких випадках страхові буває відмовляють у виплаті страхового відшкодування. Проте, суди вказують на те, що відсутність посвідчення водія відповідної категорії за наявності волі власника на передачу транспортного засобу водієві є достатньою підставою розповсюдження страхового покриття на такого водія. Думаю, що може бути очевидним той факт, що якщо людина, яка керую транспортним засобом має свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу, то скоріше всього власник сам передав йому авто в користування. Тому, у випадку завдання шкоди водієм без посвідчення відповідної категорії, але з наявним свідоцтвом про реєстрацію авто, то у особи якій було завдано збитків виникає право на отримання страхової виплати.

До такого правового висновку прийшов Верховний Суд у постанові від 16.08.2023 № 733/1046/21.

 

03. Якщо страховик зупинив розгляд страхової справи до моменту розгляду судової справи щодо ДТП, то у страховика не настає відповідальність у вигляді сплати пені чи платежів передбачених статтею 625 ЦК України.

Цікавий висновок, який прямо впливає на момент настання моменту прострочення страховика щодо здійснення виплати і як наслідок впливає на межі відповідальності страховика за невчасну виплату. Якщо страховик не здійснив виплату у строки передбачені законом чи неправомірно відмовив у її виплати, то момент прострочення страховика можна рахувати з моменту закінчення строку на врегулювання чи з моменту прийняття незаконного рішення про виплату. Проте, якщо страховик вирішив призупинити врегулювання, наприклад, до моменту визначення судом винної особи, то в такому випадку страховик фактично не прийняв ніякого рішення, а скористався законною підставою для зупинення строку врегулювання, а тому прострочення страховика може настати не на 91 день з моменту подачі заяви на виплату, а з моменту стягнення зі страховика в судовому порядку страхової виплати.

До такого правового висновку прийшов Верховний Суд у постанові від 15.08.2023 № 513/730/21.

 

04. Обов’язок страховика здійснити виплату страхового відшкодування виникає лише за наявності деліктного зобов’язання.

Ще один цікавий висновок, який дає можливість страховику відмовити у виплаті страхового відшкодування. Логіка висновку зводиться до того, що страховик відшкодовує шкоду за наявності виникнення цивільно-правової відповідальності, що є передумовою наявності деліктного зобов’язання. При цьому така відповідальність не виникає, якщо відсутні потерпіла особа та винна. Таке може виникнути, наприклад, якщо ДТП сталося між транспортними засобами, які належить одній і тій же особі, тобто поєднання в одній особі потерпілого та заподіювача шкоди. А тому за наявності таких ситуацій у страховика не настає обов’язку здійснити виплату страхового відшкодування.

До такого правового висновку прийшов Верховний Суд у постанові від 16.06.2023 № 910/14262/21.

 

05. Оскарження судової експертизи неможливо в судовому порядку.

Висновок, який походить з загальної практики Верховного Суду і який стосується оскарження результатів експертного дослідження в судовому порядку. Найпоширенішою річчю яку намагаються оскаржити в судовому порядку являється оцінка, як правило майна. З загальної практики суди вказують, що неможна оскаржувати результати відповідного дослідження бо такий спосіб судового захисту не передбачено законом (крім випадків оскарження оцінки в межа виконавчого провадження шляхом подачі скарги на виконавця). Як наслідок, суди закривають провадження щодо таких вимог. Тут же те ж саме. В судовому порядку неможливо оскаржити результати судової експертизи так як такого способу судового захисту не існує. При цьому, якщо якась особа не погоджується з результатами того чи іншого дослідження, то вона має право спростувати його результати через порушення допущені експертом у тому числі і шляхом рецензування експертизи.

До такого правового висновку прийшов Верховний Суд у постанові від 18.05.2023 № 761/11228/21.

 

06. Після виплати страхового відшкодування за договором КАСКО до страховика переходить право вимоги, тобто відбувається суброгація, а не виникає нове право вимоги, тобто регрес.

Не нове, але так рідко зустрічається останнім часом, що слід нагадати. Стандартний та базовий висновок, який важливий для визначення строків позовної давності. За суброгацією строки давності слід рахувати з моменту настання страхового випадку, а у регресі з моменту виплати. Вказане дисциплінує страховиків не затягувати з врегулюванням випадків, але тільки по КАСКО, так як у випадку з обов’язковим страхуванням виникає саме регрес.

До такого висновку прийшов Верховний Суд у постановах: від 27.12.2023 № 359/8500/19; від 19.07.2023 № 758/9052/19.

 

07. Відсутність постанови суду про притягнення водіїв до адміністративної відповідальності не може бути підставою для звільнення від цивільно-правової відповідальності за завдані збитки, так як вину особи в ДТП може бути підтверджено іншими доказами, зокрема, висновком судової експертизи тощо.

Висновок, який зустрічався в минулих роках, але який може бути доволі корисним у спорах по ДТП. Тому знову його опишу. Його суть зводиться до того, що постанова суду про притягнення того чи іншого водія до адміністративної відповідальності не може бути єдиним доказом наявності вини особи у ДТП. Якщо такого документу немає, то суд повинен дослідити інші докази, які можуть визначити винну особу.

До такого правового висновку прийшов Верховний Суд у постановах: від 07.12.2023 № 914/607/23.

 

Ну і далі підуть висновки, які неодноразово зустрічалися в минулих роках і які не сильно цікаво коментувати по декілька разів, але освіжити їх у пам’яті не буде зайвим.

 

01. Винуватець відповідає за завдану шкоду, якщо вона перевищує міру відповідальності страховика або відноситься до сум, які страховик не повинен відшкодовувати. Покладення відповідальності у розмірі завданого збитку який повинен відшкодувати страховик на винуватця – суперечить інституту страхування цивільно-правової відповідальності.

До такого правового висновку прийшов Верховний Суд у постанові від 16.10.2023 № 715/2489/22.

 

02. Страхувальник відшкодовує різницю між страховою виплатою та завданим збитком, якщо розмір завданого збитку складається з платежів, які не покриваються страховою компанією.

До такого правового висновку прийшов Верховний Суд у постановах: від 27.12.2023 № 359/8500/19; від 20.12.2023 № 450/446/16-ц.

 

03. Положення статті 625 Цивільного кодексу України застосовуються і по відношенню до зобов’язань щодо відшкодування шкоди (нарахування 3 % річних та інфляційних втрат).

До такого правового висновку прийшов Верховний Суд у постановах: від 22.12.2023 № 345/3049/22; від 15.08.2023 № 513/730/21.

 

04. Шкода завдана джерелом підвищеної небезпеки відшкодовується на безумовній підставі, навіть, у випадку наявності вини потерпілого. Відповідальність за шкоду завдану джерелом підвищеної небезпеки не настає лише у випадку непереборної сили чи умислу потерпілого.

До такого правового висновку прийшов Верховний Суд у постановах: від 20.12.2023 № 450/446/16-ц; від 08.02.2023 № 710/1956/21.

 

05. У випадку здійснення страхової виплати на рахунок потерпілого страховик зменшує розмір страхової виплати на суму ПДВ. Вказану суму страховик зобов’язаний доплатити у випадку надання доказів проведення відновлювального ремонту транспортного засобу на СТО, яке має статус платника ПДВ. Якщо докази ремонту відсутні, то компенсувати ПДВ не повинен ні страховик, ні винуватець.

До такого правового висновку прийшов Верховний Суд у постановах: від 12.07.2023 № 591/1861/22.

 

06. Якщо шкоду було завдано водієм, який перебував у трудових відносинах та на відповідній правовій підставі керував транспортним засобом, то він не відповідає за завдану шкоду. Шкоду повинен відшкодувати володілець майна – роботодавець.

До такого правового висновку прийшов Верховний Суд у постановах: від 04.07.2023 № 686/20281/21; від 19.04.2023 № 336/10216/21.

 

07. Відповідальність за шкоду завдану транспортному засобу внаслідок неналежного утримання дороги повинен нести балансоутримувач, який зобов’язаний слідкувати за належним станом дорожнього покриття.

До такого правового висновку прийшов Верховний Суд у постановах: від 28.06.2023 № 487/9345/19; від 15.06.2023 № 686/24456/20.

 

08. Спори між Національною поліцією України та патрульними поліцейськими щодо відшкодування збитків завданих під час виконання службових обов’язків повинні слухатися у порядку адміністративного судочинства.

До такого правового висновку прийшов Верховний Суд у постанові від 07.03.2023 № 761/1366/20.

Аналіз основних правових висновків в спорах, пов’язаних зі стягненням збитків та шкоди завданої внаслідок ДТП, прийнятих Верховним Судом протягом 2021 року

01.

Винуватець повинен відшкодувати потерпілому різницю між завданим збитком та страховою виплатою. Покладення відповідальності у розмірі завданого збитку який повинен відшкодувати страховик на винуватця – суперечить інституту страхування цивільно-правової відповідальності

Винуватець повинен відшкодувати потерпілому різницю між завданим збитком та страховою виплатою. Покладення відповідальності у розмірі завданого збитку який повинен відшкодувати страховик на винуватця – суперечить інституту страхування цивільно-правової відповідальності.

Стала позиція, яка відображена у ряді постанов Верховного Суду. У тому числі і у рішеннях Великої Палати. Суть зводиться до того, що з винуватця можна стягнути лише ті суми, які не платить страхова, до яких, як правило відносяться: знос авто, франшиза, розмір збитку понад страхову суму. Якщо потерпілий заявляє вимогу до винуватця про відшкодування тих платежів, які повинна сплатити страхова компанія, то суд повинен відмовити в задоволенні таких позовних вимог. Єдине виключення – сам винуватець згоден самостійно покрити розмір завданого збитку, який повинен бути покритий страховою компанією.

До такого правового висновку прийшов Верховний Суд у постановах: № 204/5314/18 від 25.11.2021 року; № 208/2600/17 від 27.10.2021 року; № 205/1314/16-ц від 20.10.2021 року; № 362/3043/18 від 06.10.2021 року; № 753/311/17 від 06.10.2021 року; № 128/1453/18 від 06.10.2021 року; № 369/11644/16-ц від 04.08.2021 року; № 759/24061/19 від 28.07.2021 року; № 523/7115/18 від 30.06.2021 року; № 204/4050/17 від 03.06.2021 року; № 607/17727/18 від 19.05.2021 року; № 523/3212/19 від 24.03.2021 року; № 753/11069/16 від 17.02.2021 року; № 760/5686/17 від 17.02.2021 року; № 592/8115/18 від 03.02.2021 року.

 

02.

Шкода завдана джерелом підвищеної небезпеки відшкодовується на безумовній підставі, навіть, у випадку наявності вини потерпілого. Відповідальність за шкоду завдану джерелом підвищеної небезпеки не настає лише у випадку непереборної сили чи умислу потерпілого.

Висновок, який розкиданий у різних постановах Верховного Суду, які стосуються різних аспектів відшкодування шкоди і є подібним до попереднього. Але його окремо виділяю, так яку суддів виникають проблеми з розумінням, які ж платежі покриваються страховою, а які ні. Особливо, якщо загальний розмір збитку в межах страхової суми, але страхова не виплачує усієї суми. Суть висновку зводиться до того, що винуватець повинен відшкодувати потерпілому збитки, які не покриваються страховою, навіть якщо загальний розмір збитку знаходиться в межах страхової суми. Як правило, це фізичний знос та франшиза.

До такого правового висновку прийшов Верховний Суд у постановах: № 754/1108/15-ц від 22.09.2021 року; № 757/33065/18-ц від 21.07.2021 року; № 206/3219/15-ц від 19.07.2021 року; № 755/518/19 від 02.06.2021 року; № 263/15912/17 від 19.05.2021 року; № 754/5626/19 від 22.04.2021 року; № 759/7787/18 від 22.04.2021 року.

 

03.

Шкода завдана джерелом підвищеної небезпеки відшкодовується на безумовній підставі, навіть, у випадку наявності вини потерпілого. Відповідальність за шкоду завдану джерелом підвищеної небезпеки не настає лише у випадку непереборної сили чи умислу потерпілого

Ще один сталий висновок. Його суть зводиться до того, що вина водія резюмується (за виключенням, якщо у ДТП задіяні два транспортних засоби). Тобто, якщо в ДТП задіяний транспортний засіб та пішохід, то в незалежності від наявності чи відсутності вини водія він всеодно зобов’язаній відшкодувати пішоходу завдані збитки. Якщо ж сам пішохід винен у ДТП, то суд може зменшити розмір відшкодування. Уникнути ж відповідальності водій може лише у випадку непереборної сили (форс-мажору) або за наявності умислу потерпілого.

До такого правового висновку прийшов Верховний Суд у постановах: № 342/709/20 від 24.11.2021 року; № 166/1292/20 від 21.07.2021 року; № 742/1378/18 від 22.04.2021 року; № 450/4163/18 від 21.04.2021 року; № 336/2892/18 від 21.04.2021 року; № 607/10490/17 від 23.03.2021 року; № 195/646/19 від 24.02.2021 року; № 607/15258/19 від 27.01.2021 року.

 

04.

Якщо шкоду було завдано водієм при виконанні своїх трудових відносин, то він не відповідає за завдану шкоду. Шкоду повинен відшкодувати – роботодавець.

Стала позиція, яка не змінюється та випливає з прямих положень закону. Якщо водій, який завдав автомобілем шкоди під час пригоди перебував у трудових відносинах з іншою особою та у момент ДТП виконував роботу передбачену його посадовими обов’язками, то вимагати відшкодування потрібно з роботодавця, а той вже може потім заявити вимогу до водія. Якщо ж піти напряму з вимогою до водія, то суд, встановивши факт наявності трудових відносин, повинен відмовити в задоволенні позову, так як він поданий до неналежного відповідача. Єдине виключення з цього правила – це якщо винуватець керував службовим транспортним засобом, але авто використовував у власних інтересах (не виконував покладені на водія роботодавцем завдання).

До такого правового висновку прийшов Верховний Суд у постановах: № 479/392/20 від 24.11.2021 року; № 131/709/18 від 11.11.2021 року; № 920/343/20 від 01.11.2021 року; № 177/472/16 від 27.10.2021 року; № 641/7683/19 від 08.10.2021 року; № 127/27732/19 від 14.07.2021 року; № 646/989/18 від 07.07.2021 року; № 229/4838/17 від 09.06.2021 року; № 303/5874/18 від 09.06.2021 року; № 640/14435/17 від 14.04.2021 року.

 

05.

Спори між Національною поліцією України та патрульними поліцейськими щодо відшкодування збитків завданих під час виконання службових обов’язків повинні слухатися у порядку адміністративного судочинства.

Не новий висновок, який можна було зустріти у рішеннях судів минулих років і який полягає у тому, що поліцейські при виконання своїх обов’язків є посадовими особами публічної служби, від моменту їх прийняття на посаду і до звільнення з публічної служби, зокрема, й питаннями відповідальності за рішення, дії чи бездіяльність на відповідній посаді, що призвели до завдання шкоди/збитків. На цій підставі позиція суддів Верховного Суду полягає у тому, що такі спори повинні слухатися у порядку адміністративного судочинства, а не цивільного. Те ж саме стосується і питань стягнення збитків з військовослужбовців.

Вказаний висновок був викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 05.12.2018 року № 818/1688/16; від 13.02.2019 року № 636/93/14-ц.

До такого правового висновку прийшов Верховний Суд у постановах: № 205/4241/18 від 18.08.2021 року; № 203/3782/19 від 27.05.2021 року; № 379/756/19 від 15.03.2021 року; № 727/7203/18 від 25.01.2021 року.

 

06.

Спори між Національною поліцією України та патрульними поліцейськими щодо відшкодування збитків третім особам за шкоду завдану працівниками при здійсненні своїх службових повноважень повинні слухатися в порядку цивільного судочинства.

Висновок, який треба мати на увазі у сукупності з попереднім. Фактично він суперечить минулому, але його треба враховувати у конкретних випадках. Цей випадок стосується відшкодуванню роботодавцю шкоди завданої працівником у порядку регресу. Так як вказане зобов’язання фактично є цивільним деліктом навіть при вчинення поліцейським своїх посадових обов’язків, то справа повинна слухатися в порядку цивільного, а не адміністративного судочинства.

До такого правового висновку прийшов Верховний Суд у постановах: № 208/13/20 від 04.08.2021 року.

 

07.

Відповідальність за шкоду завдану транспортному засобу внаслідок неналежного утримання дороги повинен нести балансоутримувач, який зобов’язаний слідкувати за належним станом дорожнього покриття.

Стала позиція, яку можна зустріти в постановах минулих років. Його суть зводиться до того, що у державі встановлені певні стандарти та вимоги до дорожнього покриття та визначено уповноважених осіб, які повинні слідкувати за дотримання вказаних нормативів. Якщо вони порушені, не відповідають встановленим вимогам, що може призвести до пошкодження автомобіля, то власник має право вимагати відшкодувати шкоду за рахунок балансоутримувача. Головне правильно визначитися з особою у віданні якої перебуває та чи інша частина ділянки дорожнього покриття.

До такого правового висновку прийшов Верховний Суд у постановах: № 753/10817/16 від 21.05.2021 року; № 468/477/18-ц від 17.02.2021 року; № 522/9550/16-ц від 20.01.2021 року.

 

08.

У випадку фізичного знищення транспортного засобу потерпілому відшкодовується різниця між вартістю транспортного засобу до та після ДТП.

Висновок, який неодноразово викладався Верховним Судом. Випливає він зі статті 30 Закону України «Про обов’язкове страхування….». Слід звернути увагу, що вказані положення застосовуються судами не лише у відносинах із страховими компаніями, а і у відносинах між винуватцями та потерпілими на підставі аналогію закону. Нижчезазначені висновки саме і стосуються питання аналогії закону у відносинах між винуватцями та потерпілими.

До такого правового висновку прийшов Верховний Суд у постановах: № 753/11069/16 від 17.02.2021 року; № 910/17947/15 від 03.02.2021 року.

 

09.

Звернення потерпілого до страховика з заявою про виплату страхового відшкодування є позасудовою процедурою, яка не виключає можливість потерпілого звернутися до суду з позовом про стягнення відповідного відшкодування.

Стала позиція, яка знайшла своє відображення у практиці Великої Палати і широко застосовується суддями Верховного Суду. Вона полягає у тому, що положення Закону України «Про обов’язкове страхування….» визначають конкретні права та обов’язки страховика, страхувальника та потерпілого. При цьому обов’язок страхової компанії розпочати врегулювання випадку та здійснити виплату протягом 90 (дев’яносто) днів розпочинається з моменту надходження від потерпілого відповідної заяви на виплату. Через це, існувала позиція, що якщо потерпілий заявляє позовну вимогу до страховика до моменту спливу вказаного строку, то позов є передчасним, так як страхова ще не використала передбачений законом строк на врегулювання. Але Велика Палата в одному своєму рішенні вказала, що норми закону є позасудовою процедурою врегулювання спору, а тому сам потерпілий має право обирати, що йому робити – піти з заявою про виплату до страхової, чи звернутися з позовом до суду про виплату страхового відшкодування і така вимога не буде передчасною в межах судового провадження.

До такого правового висновку прийшов Верховний Суд у постановах: № 756/3004/18 від 16.06.2021 року; № 447/1403/19 від 02.06.2021 року; № 910/6013/20 від 12.02.2021 року.

 

10.

Положення статті 625 Цивільного кодексу України застосовуються і по відношенню до зобов’язань щодо відшкодування шкоди (нарахування 3 % річних та інфляційних втрат).

Теж сталий висновок. Він полягає у тому, що зобов’язання з відшкодування шкоди є грошовим, а так як воно грошове, то і на нього можна нараховувати платежі за прострочення виконання зобов’язання у вигляді 3 % річних та інфляційних втрат.

До такого правового висновку прийшов Верховний Суд у постановах: № 760/5686/17 від 17.02.2021 року.

 

11.

Якщо страхувальник не знав про інші укладені договори страхування щодо належного йому майна, то у такому випадку укладений договір страхування не може бути визнаний недійсним.

Нове у практиці Верховного Суду. Такого ще не зустрічав, але підхід доволі цікавий. Він стосується положень Цивільного кодексу України, які говорять, що якщо страхувальник не повідомив страховика про наявність інших договорів страхування з приводу предмету страхування, які є чинним на момент укладення нового договору, то такий договір є недійсним. У свою чергу, при укладенні договору страхування страхові особливо не заморочуються з цього приводу, як і страхувальники можуть не знати, що майно вже застраховане або вважають, що так як змінився власник майна, то старі договори припинили свою чинність. На практиці можна зустріти часту ситуацію, коли особа купує новий автомобіль і разом з ним купує новий поліс обов’язкового страхування. Проте, старі договори з попереднім власником продовжують свою дію (якщо не закінчився договір страхування) і розповсюджують свою дію і на нового власника. Звичайно, що страхові, коли продають свої поліси обов’язкового страхування можуть отримати інфо про договір обов’язкового страхування з ЦБД МТСБУ, особливо, якщо номерний знак автомобіля не змінився, але цього звичайно ніхто ніколи не робить, бо «халявні» гроші. І усі розуміють, що якщо навіть буде страховий випадок, то завжди можна відмовити клієнту у покритті завданого ним збитку, бо він не повідомив про інші договори страхування, але сама страхова чогось у базу договорів лізе тільки тоді, коли настає страховий випадок, і треба знайти підставу, щоб «відфутболити» потерпілого.

Але, Верховний Суд зробив цікавий висновок, який в основу поведінки клієнта ставить добросовісність. Тобто, якщо у матеріалах справи відсутні докази того, що страхувальник знав чи міг знати про інші договори страхування щодо належного йому майна, які були укладені іншими особами, то у такому випадку не можна вважати договорі страхування недійсним.

До такого правового висновку прийшов Верховний Суд у постановах: № 753/731/16-ц від 10.03.2021 року.

 

12.

Якщо страхувальник на момент укладення договору страхування цивільно-правової відповідальності мав діючий поліс обов’язкового страхування з іншою страховою компанією про який не повідомив свого нового страховика, то такий страховий договір є нікчемним.

Стара позиція, яка може суперечити попередній позиції, але має право на існування, так як ґрунтується на прямих нормах закону. Висновок полягає у тому, що якщо страховика не повідомили про інші договори страхування на момент укладення нового договору, то такий договір є недійсним. Тому, якщо страховий договір не закінчився з однією страховою компанією, але людина хоче змінити страховика і укладає з ним договір до моменту закінчення попереднього, то краще зафіксувати факт повідомлення нового страховика про інші договори, щоб уникнути проблем з потенційними виплатами.

До такого правового висновку прийшов Верховний Суд у постановах: № 712/13754/19 від 08.07.2021 року.

 

13.

У випадку закриття провадження у справі про адміністративне правопорушення через закінчення строку накладення адміністративного стягнення, то суд повинен звернути увагу, чи така постанова суду містить інформацію з приводу винуватця у ДТП.

Не новий висновок, але який був закріплений більше у правових висновках нижчих судів і у контексті процесуальних кодексів чинних до 15.12.2017 року. Суть питання полягає у тому, що суди за основний документ, який визначає вину є постанова про притягнення особи до адміністративної відповідальності де і повинно бути дано відповідь на те, хто повинен відшкодовувати шкоди. Проте, зустрічаються часті випадки, коли винуватців не притягали до відповідальності через закінчення строків на накладення штрафу. І через такі випадки бували проблеми у судів з питаннями кого ж притягувати до відповідальності. Ця ж позиція говорить, що у випадку закриття провадження через строки, то суди повинні дивитися чи дає відповідь постанова на питання хто ж винен у ДТП, навіть без притягнення винуватця до відповідальності. І в такій частині постанова матиме обов’язковий характер і питанні визначення винної особи у питання відшкодування збитків.

До такого правового висновку прийшов Верховний Суд у постановах: № 201/5993/18 від 15.03.2021 року.

 

14.

Отримати страхову виплату має право не лише власник авто, а й особа, яка на відповідній правовій підставі володіє ним.

Доволі цікавий висновок, який міг бути цікавий «бляхерам», але їх вже майже і не залишилося J Він полягає у тому, що з звернутися з заявою про виплату страхового відшкодування, як і її отримати може не лише власник, а й особа, яка правомірно володіє транспортним засобом. При цьому закон у нас визначає, що під правомірним володінням авто розуміється його використання особою, яка має свідоцтво про реєстрацію такого автомобіля та відповідне посвідчення водія відповідної категорії. Таким чином, виплату можна отримати фактично і без довіреності чи не будучи власником автомобіля.

До такого правового висновку прийшов Верховний Суд у постановах: № 755/2656/19 від 24.03.2021 року.

 

15.

Страхова компанія не відповідає за втрату товарного вигляду автомобіля, вказані втрати можна відшкодувати за рахунок винуватця.

Сталий і не дуже сильно використовуваний висновок. Дуже рідко зустрічав, щоб при відшкодуванні збитків хтось розраховував ВТВ авто. Суть висновку зводиться до того, що Закон України «Про обов’язкове страхування….» не передбачає обов’язку страхової компанії відшкодовувати втрату товарного вигляду транспортного засобу. Але такі збитки можуть бути покладені на винуватця на підставі загальних положень ЦК України, які останній повинен відшкодувати.

До такого правового висновку прийшов Верховний Суд у постановах: № 727/2937/18 від 10.06.2021 року; № 757/29950/14-ц від 07.04.2021 року.

 

16.

За шкоду завдану ушкодженням здоров’я під час дорожньо-транспортної пригоди моральна шкода, яку повинен відшкодувати страховик визначається у розмірі 5 відсотків від страхової виплати.

Думав, що за 2021 рік не зустріну цього висновку, але ні, і тут він зустрічається. Пряма норма передбачена законом (ст. 26¹).

До такого правового висновку прийшов Верховний Суд у постановах: № 209/2191/17 від 20.10.2021 року; № 336/2892/18 від 21.04.2021 року; № 464/2850/16-ц від 19.04.2021 року.

 

17.

У випадку здійснення страхової виплати на рахунок потерпілого страховик зменшує розмір страхової виплати на суму ПДВ. Вказану суму страховик зобов’язаний доплатити у випадку надання доказів проведення відновлювального ремонту транспортного засобу на СТО, яке має статус платника ПДВ.

Стала позиція, яка прямо відображає положення п. 36.2. Закону України «Про обов’язкове страхування…». Одна лише особливість є, яка вказує на те, що якщо автомобіль не було відремонтовано або відремонтовано на СТО, яке не є платником ПДВ, то вказану суму не повинні компенсувати ні страхова, ні винуватець у ДТП.

До такого правового висновку прийшов Верховний Суд у постановах: № 757/37909/17 від 21.04.2021 року.

 

18.

Розмір страхового відшкодування повинен бути визначений саме звітом (актом) про оцінку майна, який повинен відповідати відповідним положенням законодавства.

Один з підходів визначення розміру завданого збитку, який являється домінуючим останні декілька років. Його суть зводиться до того, що визначення розміру матеріального збитку при настанні страхового випадку повинно бути підтверджено належним засобом доказування, зокрема, звітом (актом) про оцінку майна, який повинен відповідати вимогам Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність» та Методики товарознавчої експертизи та оцінки колісних транспортних засобів, затвердженої наказом Міністерства юстиції України, Фонду державного майна України від 24 листопада 2003 року № 142/2092, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 24 листопада 2003 року за N 1074/8395 (з відповідним змінами).

До такого правового висновку прийшов Верховний Суд у постановах: № 461/2217/19 від 03.06.2021 року.

 

19.

Не подання страховику заяви про виплату страхового відшкодування протягом року з моменту настання ДТП є підставою для відмови у здійсненні страхової виплати.

Сталий висновок, який прямо передбачений законом і який треба пам’ятати, так як можна втратити страхову виплату через порушення вказаного правила. Закон говорить, що якщо не подати заяву про виплату страховику протягом року з моменту ДТП, то страхова може відмовити в задоволенні заяви про виплату через пропуск вказаного строку. При цьому він є присічним, тобто не може бути поновленим за будь-яких підстав.

До такого правового висновку прийшов Верховний Суд у постановах: № 753/17190/18 від 02.12.2021 року; № 204/5314/18 від 25.11.2021 року; № 199/4778/18 від 16.06.2021 року